Кармелюк. Вовчок Марко

заносилися дівочі голоси — співали веснянку, невповні розквітшії квітки ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася хода тиха, двері хатні, розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірнього здалося удові, що він такий блідий — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стиснулось тісно й такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з повного та щирого серця виходила!

      Он ідуть дні за днями,

      Часи за часами,

      А я щастя не зазнаю,

      Горе мені з вами!

      Нещасливим уродився,

      Нещасливим згину,

      Мене мати породила

      В нещасну годину.

      І, здається, молодому

      Нічого журиться,

      А прийдеться молодому

      З туги утопиться!

      Болить моя головонька,

      Оченьками мружу;

      Сам не знаю, не відаю,

      За чим же я тужу!

      Вбогі люди! Вбогі люди!

      Скрізь вас, всюди бачу,

      Як згадаю вашу муку,

      Сам не раз заплачу.

      Весно моя, весняночко,

      Усім несеш дари,

      Тільки мені безщасному

      Жодної відради!

      Скрізь дивляться тії очі,

      Що меркнуть від муки,

      Скрізь, усюди потомлені

      Простягують руки, —

      Із-за квіту пахучого,

      Як сонце злоститься,

      З-за дерева веселого,

      Як місяць ясниться —

      Вдень, і вночі, і ввечері,

      І всяку годину!

      Я ж не маю порадоньки!

      Я од журби згину.

      Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже:

      — Кармелю! Де, в кого ти навчився такої пісні?

      Кармель іздригнувсь, почувши голос, — пізнав неньку й одказує їй:

      — Сама ся пісня в мене склалась.

      І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав, й дещо перейняти — тільки що не на веселі радощі сі пісні складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається.

      II

      Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками; по ночнім дощичку порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, і благодать, що не надихаєшся. Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком усе-таки об тім самім співалося у його сумуючій, питаючій пісні, — усе прохалося