– Послухаюсь, бабусю,– згодилась Орися покiрно.
– Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.
– Царице безгрiшна! – шепотiли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!
Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:
– Вставай, – уже починається!
III
Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, – iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.
А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.
Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.
На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш – розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.
I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi