– Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.
– Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милує!
I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.
Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’ї.
– Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.
Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.
Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляємо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»
Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…
Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.
– Життя ж твоє, Марусю! – порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:
– А що моє життя?
– Та як ти живеш – горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!
– Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…
– Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…
– З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!
– Отсе, – смiється Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!
Катря вже i сама смiється.
– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!
– Катре, – попитала я в неї, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?
– Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!
– А як батько присилує?
– Мене? Мене присилує? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!
– Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.
– Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:
– Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, – слухай покiрливо!
Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане – чи там у ярмарку не звелить купувати