Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Мавка
Чому?
Лукаш
Бо дядько до села покличуть.
Мавка
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи. Бачиш,
і ти, немов той ясень, розмовляєш.
Лукаш (сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
Мавка (радо)
Справді?
Лукаш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
Мавка
Курінь поставите?
Лукаш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
Мавка
Ви – як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Лукаш
Ні, ми будуєм
навіки.
Мавка
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Лукаш (ніяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть ґрунтець і хату,
бо восени хотять мене женити…
Мавка (з тривогою)
З ким?
Лукаш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
Мавка
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Лукаш (поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та…
Мавка
Що?
Лукаш
Нічого…
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9], потім спускає руку з сопілкою і замислюється.)
Мавка (помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Лукаш
Та вже ж навік!
Мавка
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так ніжно
вони кохаються… А я не знаю
нічого ніжного, окрім берези,
за те ж її й сестрицею взиваю;
але вона занадто вже смутна,
така бліда, похила та журлива, —
я часто плачу, дивлячись на неї.
От вільхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає;
вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважні надто. Дика рожа
задирлива, так само й глід, і терен.
А ясень, клен і явір – гордовиті.
Калина так хизується красою,
що байдуже їй до всього на світі.
Така, здається, й я була торік,
але тепер мені чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лісі
зовсім самотня…
(Журливо задумується.)
Лукаш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
Мавка
Верба?.. Та що ж....