Василь глянув на батька здивовано, бо змалку він звик чути від нього прокльони на повстанців. Він не знав, що в останні роки старий козак змінив свої погляи. Не знав через те, що Цимбалюк боявся виявити свої нові міркування й наидужче ховався з ними від сина, побоюючись, щоб той через свої молоді літа та необережність якось не вскочив у біду. Василь жив ще давніщими думками свого батька й його останні слова були для молодого козака цілком несподіваними.
— Ви, тату, давніше не так ставилися до тих, хто піднімав шаблю на короля! — сказав він.
— Було колись, та минулося. Колись поляки й нам, українцям, давали жити, а тепер вони завзялися, щоб нас не було, а були лише самі ляхи. От скажи, сину, багато у вас по полках старшини з козаків?
— По два сотники та по одному осаулові на полк тільки й усього! Останні ж усі з польської шляхти.
— То ж то бо й є! А хто їх вибирав за старших, отих ляхів?
— Та вам же, тату, відомо, що вже кілька років нам не дозволяють вибирати старшину вільними голосами. Це всім дуже прикро. Всі на це нарікають, а не знаємо, що діяти.
— Таким чином — сказав Микита — тепер козак нехай уже облишить думку вибитись у полковники, або хоч і в сотники?
— Ні, як хто перейде до ляхів, так того зараз наставляють хорунжим, а далі й сотником.
— Чи не пекельні ж ото заходи ляхів! — скрикнув Цимбалюк, ударивши кулаком по столі. — Чи не правду ж я кажу, що вони мають на думці знищити козацтво?
— А я бачив це ще десять років до цього! — сказав Галаган.
— На мій, погляд, так лейстровики тепер уже не козаки... І ти, Василю, вже не козак, а польський драгун та й годі!
Ганна слухала й сама собі не вірила, що таке чує від чоловіка.
— Нехай би вже говорив так зять, думала вона, — він ще молодий та до того відомий зайдиголова, а тож ні, Данило перший почав таку розмову.
Стара жінка довго не наважувалася встрявати в розмову козаків, але страх за сина, що й досі уявлявся їй малою дитиною, переміг її покірливість до чоловіка й вона сказала:
— Чи то я глуха вже стала та не дочуваю, чи дурна та не так розумію те, що люди говорять, а тільки здається мені, що батько підбурює рідного сина до бунту. Чи не схотілося тобі, Даниле; під старість літ позбутися батьківщини, як позбувся Микита, та піти з торбою?
— Мовчи, стара! — гостро озвався Цимбалюк. — Твоє діло біля печі! Вечерю от скоріше сноряжай!
— Ні, не мовчатиму! — рішуче відповіла Ганна. — У всьому тобі скоряюся, а сина не дам спантеличити. Побійся Бога!.. Воно ж ще молоде та нерозумне чи довго-ж йому скочити катові до рук!
— Годі бо, годі! — сказав старий козак уже м’якше. До ката ще далеко. Тьху! Нагадала... бодай тому не діждати й бачити мого сина! На те людині розум даний. Не бентеж себе по дурному, а неси краще нам горілки доброї та меду солодкого, щоб було чим сина привітати!
Ганна покірливо