Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за їм учитель пробубонiв:
— Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!
Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. «До кого ж би менi ще пiти?» — думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до неї.
Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв «по-образованому» i радий був Романовi.
— Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить, — дак я сам тут i старшина, i староста, i все.
Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а «так собi постороннiй доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…
Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi — спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаєш, надзираєть за йзданiєм».
Тодi збалакались за мужикiв, i писар їх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годової плати, треба писаревi i за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…
Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:
— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!
Роман томy був дуже радий. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Iвана Iллiча, трохи старiшого за їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов.
Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав «так собi постороннiй доход» «не значительно большим». Гостей стрiла писарка — молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.
— Улясю, сказав весело писар, — давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!
— Буде й добре, буде й швидко! — смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.
Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.
— Доброхотное даянiє? — спитав,