Iшли далi, i вiн подавав їм науку.
А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.
– Ой, щось свариться! – сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:
– Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.
– Оце вже Момоти за землю лаються, – сказав Зiнько.
Момоти були сусiди Зiньковi – з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший – Грицько, тодi – Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок, отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину, – тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.
З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами – Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).
Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.
– А не дiждеш ти, вiдповiдав Грицько, – чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!
– Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! – одгукувався Панас, – їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.
– I на поле не пустю! – вiдказував Грицько. – В мене коса в руках буде.
– Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi, нахвалявся Панас.
– От таки вони справдi порiжуться колись! – промовила Гаїнка.
Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.
– Добривечiр, дядьку, – озвався до його Зiнько.
– Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.
– I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:
– Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.
Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, – той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий, – лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку, – аж конi його – пара добрих коней – здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас