Дев'ять братiв i десята сестриця Галя. Вовчок Марко

як узяв на себе чоботи та вийшов – iде та усе оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилинки: «Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти? Скажи, будь ласка!»

      На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева трiщали на горi, зсипаючи з себе iнiй, сонечко сяяло блiденько наче зблiдло собi вiд холоду, наче теж змерзло: а усi брати вибiгли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у мiсто.

      – Ходiм вже, дитино, – промовила мати до старшого сина, – а ви, голуб’ята, зоставайтеся здоровенькi, – каже вона до других.

      Вони пiшли, а услiд їм кричали голосочки i «бувай здоров», i «вернися», i «вертайсь хутче»; а Галя – то вона тiльки вигукувалась: «братик милий, милий братик!» Усi танцювали на морозi, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на пiч, i усiм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усi зажурилися i затужили; у Галi вже слiзоньки капали.

      – I я пiду у наймити! – каже один брат.

      – От як! – промовила Галя; а слiзочки закапали одна по другiй швиденько.

      – I я! I я! I я! – кажуть усi брати в один голос.

      У Галi слiзки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна ‘дну.

      – Ой, лихо! – покрикнула Галя. – Усi пiдете! Усi мене покинете! I ти? I ти мене покидаєш? Покид…

      Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала – затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.

      – Годi, Галю, годi! – кажуть брати, – слухай-но, що тобi казатимемо… Галя не слухала.

      – Не плач, Галю! – каже менший брат i бере Галю до себе на колiна. – Я наймуся у службу та зароблю тобi чобiтки – одкрий-бо личенько!

      – Не хочу чобiткiвi – хлипле Галя, не хоче чобiткiв i личенька не одкрива.