Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

намагалися обігнати підводу і напасти на коней збоку чи спереду. Цього їм не пощастило зробити: в заметах вони відразу втрачали швидкість. Тоді двоє з них, передні, наздогнали сани і плигнули одночасно. Івась пильнував уважно: ближчому одним ударом перебив хребет – і він, видобувши з пащі хрипкий болісний виск, покотився під ноги тим своїм співродичам, які набігали ззаду, а другий устиг зубами вчепитися в Івасеву свиту. Івась щосили вдарив його чоботом у живіт, та відірвати від себе не зумів. Тоді він ткнув йому пальцем прямо в хиже брунатне око. Осліплений, пронизаний гострим болем звір заричав, розціпив зуби і почав поволі сповзати з саней. Сильний удар рожном тут же вкоротив його муки…

      Тепер, загубивши трьох найсильніших вожаків, зграя стишила біг, мовби завагалася – наздоганяти сани чи ні, а потім і зовсім зупинилася. Це була перемога. Коні й далі мчали шалено, і, незважаючи на мороз, їхні спини почали темніти від поту. Івась відчув, як у нього в грудях прокотилася хвиля якоїсь незрозумілої млості, а ноги затремтіли і підігнулися в колінах. Щоб не впасти, він поволі опустився поряд з Катрею.

      Вони довго обоє мовчали. Потім дівчина, бліда, обімліла з переляку, тицьнула парубкові в руки віжки і, припавши до його грудей, забилася у нестримному голосному риданні. Івась аж сторопів.

      – Ти чого?

      Та вона ніби не чула його слів. Щойно пережите потрясіння потребувало виходу – і виливалося сльозами. Івась обняв її за плечі і вмовляв, як дитину:

      – Ну, чого ти? Чого? Не бійся! Все вже позаду! Заспокойся! Вовки відстали і вдруге не нападуть! Годі плакати!

      Коні мчали далі. Свистів вітер, копита тупотіли тупо, і снігові вихори здіймалися обабіч саней, а вони сиділи мовчки поруч, нажахані, знесилені, не ймучи віри в те, що з ними щойно сталося. Катря тихо схлипувала у парубка на грудях, а він однією рукою притримував коней, що поволі стишували біг, а другою обнімав її за плечі, гладив голову і при цьому примовляв:

      – Ну, досить, Катрусю! Не плач! Адже ж ми живі! Живі!..

      Та страх покинув її значно пізніше – аж під Тернами. Вона замовкла, на щоках пробився легкий рум’янець, в очах зажевріло щось живе, іскристе, що так вразило парубка при першій зустрічі сьогодні вранці. Підвівши голову і зрозумівши, що півдороги проїхала схилившись Івасеві на груди, вона винувато, якось по-дитячому усміхнулась.

      – Ти мій рятівник! Дякую тобі! – промовила тихо, а потім зовсім несподівано для нього нагнулася і поцілувала його в руку.

      Івась отетерів.

      – Ти що? Я ж не піп!

      – Ти мій рятівник! – повторила вона голосніше і знову схилилася йому на груди. – Скільки й житиму – пам’ятатиму!

      На цей раз Івась промовчав, обережно обняв її за плечі і потягнув віжками «соб» на тернівський луг, до приметених снігом стогів, щоб набрати сіна…

      5

      У клопотах промайнув тиждень. У суботу, після обіду, взявши двері на защіпку, Хуржик витягнув на середину кухні низький широкий кадіб, присунув до нього велике липове цебро з крижаною