– Ну ось, Іване Дмитровичу, і матінка ваша прийшла. Поки що побудьте з матінкою, я ж про Горинича розповім опісля…
– А я хочу зараз! – вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спішно розкланявся з Мариною й миттю пішов геть. Мати же забрала й повела у свій намет хлопчика, на ходу гарячково міркуючи, як же вчинити далі. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспіхом зібрала речі, гроші й коштовності, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зі смарагдами й рубінами – його маленькому царевичеві подарували, коли хрестили за грецьким[3] обрядом.
Між тим військовий табір гудів, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись поміж возами, непомітно вислизнула з табору крізь очерети.
Вечоріло. Курява вляглася. Деінде у таборі яскраво спалахували багаття. Подуви північного вітру здіймали на Яїку хвилі, що із плескотом вгасали, добігши берега. Ліс за рікою став червоно-золотим, а десь там, за лісом, могла б бути її земля!.. Але Марина більше не думала про свої землі: їй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, її трохи знобило.
Дитина заснула в неї на руках. «Доки козаки нічого не помітили, треба поквапитися», – подумала Марина й кинулася бігти уздовж берега. Від свіжої роси трава, очерет і верби виблискували, немов прикрашені діамантовим розсипом.
Жінка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом різко зупинилася, оскільки біля самого краю річкової гладіні помітила незнайомців. Перший – високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях і кожусі, незважаючи на теплу погоду. Поруч із ним копирсався інший – більш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань із величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях і лляній сорочці до колін. Незнайомці теж помітили втікачку й перелякано вирячилися на неї.
– Ви хто? – спитала обережно Марина.
– Ми рибалки із селища, що тут неподалік. А от ти хто така будеш?
– Мандрівниця, – Марина вирішила відповідати якомога невиразніше.
– А-а-а, отож-бо я чую, що говірка у тебе не нашенська… І чого ж тобі треба, мандрівнице? – запитав більш молодий.
– Мені б на той берег переправитися. До рідні я йду.
– А до кого саме? Там до селища далеко буде… Тільки церква…
– Не ваша то справа, до кого йду, – грубо обірвала їхні розпитування Марина. – Я щедро заплачу вам, і квит.
– Ич, яка ти! – невдоволено прорипів старий. – А гроші в тебе є?
– Не сумнівайся, є… То як, перевезете мене, чи інших перевізників пошукати?
– Перевеземо. А скільки даси?
Марина подивилася старому прямо у вічі й мимоволі скулилася під його злим колючим поглядом. Передчуваючи недобре, вона позадкувала, але в цей момент чорнобородий схопив