– Слава Богові, він дихає!
Потім роздратовано звернувся до застиглих на порозі вартових:
– Ну, чого стоїте, як укопані?! Несіть його на свіже повітря, доки живий.
– Накажете відправити повідомлення до Архангельська?
– Зрозуміло. І коли сповідника на свіже повітря винесете, нехай один з вас за ченцями збігає…
Комендант мотнув головою убік ліжка з мертвою відьмою.
– Бачу, тут не обійшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.
Гримлячи підкованими чоботями, він вийшов з камери. Охоронці кинулися виконувати розпорядження начальства.
Діставшись до воріт фортеці, вершники спішилися, і козак постукав руків’ям батога у ворота. Всередині негайно загриміли кроки, в одній зі стулок на рівні очей розкрилося маленьке віконечко, і похмурий сонний голос прогарчав:
– Хто?..
– Я привіз затриманого до Старця, – пояснив козак.
Пішохідна хвіртка миттю відкрилася, і прибульці без подальших зволікань увійшли до фортеці. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривітно, провів їх довгим коридором і через фортечний двір до низенької прибудови, у вікні якої горіла товста воскова свіча. Постукавшись, охоронець увійшов туди сам. Із будівлі деякий час долинали приглушені голоси, нарешті вартовий визирнув відтіля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудові, доки Старцеві доповідатимуть про їхнє прибуття. Коней же було довірено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробігав поруч.
У прибудові було затісно. За маленьким столиком розмістився лисий дідок з величезною сплутаною бородою, що відстовбурчилася й усіляко йому заважала. Дідок відірвав погляд від книги, у яку щось записував при слабкому свічному світлі, кивнув гостям і заметушився, звільняючи лаву поруч із собою від купи пергаментних сувоїв.
– Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!
Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:
– Параско! Параско, у нас гості!..
– Зараз, зараз… – долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:
– У чому річ?
– Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.
Красуня невдоволено пирхнула:
– Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…
– Та все неси, все! – роздратовано махнув рукою писар.
Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:
– От! Це все, що є.
– А ложки?.. – набурмосився писар.
– Свої треба мати, – невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші