– Ні. На дорозі ще не дивився. Ми зараз, в айн момент, це зробимо. Ходімте, хлопці, гільзу шукати.
Тільки тепер, відверто посміюючись над своїм безтолковим начальством, з кабіни вийшов шофер-сержант.
– Що, Макаре Івановичу, дісталося вам на горіхи?
– Ти поговори ще у мене, – ображено засопів Макар. – Марш на вулицю – справу робити! Розбалакався тут. Ледацюга!
Хоча ситуація була й доволі напруженою, та дехто з молодих, все ж, тихо засміявся. Це ж треба! Як із людини прямо таки пре начальницький дух! Правду кажуть у народі, що не дай Бог з хама пана. Та ще й у міліцейській формі.
Слідчий тим часом провів опит усіх свідків, хоча свідками будь-кого з присутніх назвати було важко. Адже свідок – це той, хто щось бачив і тому може про щось свідчити саме на основі побаченого. Або чув щось певне. А тут лише частина присутніх чула звук пострілу. Ще й не всі з них зрозуміли, що це був саме постріл. Вони були лише свідками величезної біді їхніх сусідів. А от, як саме ця біда підвернулася, як вона трапилася, про те ніхто й нічого не знав. Ні машини, ні мотоцикли, яких у містечку було чимало, по вулиці не проїздили. Щоб хтось втікав з місця події, то такого також ніхто пригадати не міг.
Склавши протоколи опиту свідків і детально описавши в окремому протоколі місце події, слідчий прокуратури вже, було, зібрався їхати до лікарні. Та саме у цей момент було знайдено гільзу. Свіжо стріляну. З неї ще запах пороху не вивітрився. А знайшли її сусідські хлопчаки, які ретельно оглядали придорожні кювети і старанності яких міг би повчитися присутній на місці події офіцер міліції. Та й не лише він один.
По всьому було видно, що стріляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотні якої жодних слідів, звичайно ж, не було. Куди зник злочинець, чи то у горішню частину міста подався, чи то в долішню, дізнатися не вдалось.
– По всьому видно – «глухар», Макар Іванович, – стиха мовив міліціонерові слідчий. – Навряд чи нам вдасться розкрутити цю справу.
– Та що ви, Сергій Петрович! Так поранений сам же на вбивцю вказав. Колька, мовляв. Дружок його закадичний.
– Друзі рідко вбивцями стають, – не погодився з ним слідчий. – Та й чи один Микола у цьому місті…
А, наскільки мені відомо, саме з друзів найлютіші вороги й виходять. Згадаєте моє слово! Микола – вбивця! І я вам це доведу. Виписуйте постанову на арешт! Він у мене в айн момент розколеться.
– Ви що, хіба не знаєте, що ордер на арешт лише прокурор надати може? До того ж, якщо для того є вагомі підстави. А я навіть не його заступник. Тому й рішення такого прийняти не можу. Та й не впевнений я у вашому висновку.
– Та як ви можете у чомусь бути впевненим, коли з колоритом нашим, місцевим ще не знайомі? А нашим людям – хліба не давай, тільки б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки свої об чужі ребра почесати. У нас ще такі фрукти зустрічаються, що хай Бог милує.
– Я їду в лікарню, – не звертаючи уваги на занадто довгу репліку Макара Івановича, повідомив йому представник прокуратури. –