– Смердітиме на всю хату… – я остудив Володьчину біганину, – та й стіна… Однак побачать.
– Н-дя… – братуха безнадійно спробував притулити до штукатурки добренький шмат відірваних шпалер, – а мо’, гвіздочками як?..
– Лом уже був. Тепер тутечки молотка лише й бракувало.
Володька заклопотано колупнув нігтем глибоченьку борозну, залишену ломом на стіні:
– Розрисували… Я ж кажу, линяємо!
Вдруге повторювати братусі не довелось. Ми дременули з хати, як говорив Володька – світ за очі.
Правда, я ще встиг зметикувати і на ходу прихопити веселенький шмат сала з холодильника. Бо в мандри йдемо! А коли пополуднати?.. Тоді що? Вмирати з голоду? А сальце буде, як знахідка. Гайда!.. Володька зопалу заледве не передушив гусеня, що необачно влізло йому під ноги. Від табуна, певно, відбилось. Це вона, бісова птиця, третій день нам жити по-людськи не дає – паси її та паси!..
…Крізь хвіртку проскочити не успіли – ще здалеку помітили маму, що саме поверталася з роботи. Її зміна сьогодні до обіду. Того й чесонули в кінець саду, під стару березу. А там кропиви ж!..
Сидимо. Мліємо… Добре, що мама не пішла відразу до хати, а зайнялась нашою пораниною – і, бачу, води гусям, і до кроликів зазирнула… Знаємо й самі, що там голо й босо… Додасться нам, ой, додасться-я… Але мама гукати нас не стала – мабуть, подумала, що її обидва шибеники у ставочку хлюпаються. Якби ж – то!
Кропива тутечки буйно розперезалась, як не повернися, дошкуляє. Я вже й так, і сяк мостився, то лікті вогнем, то коліно… Володька раз-по-раз себе по вусі ляскає. Комарі. Тут у затінку, їх повно. Від спеки поховалися. Дзиґотять. А лишній раз і не поворухнешся – мама ондечки, на грядці з сапкою, кожний порух помітить. А тоді «Чом це ви, соколики, в кропиві? Обидва?». І пішло-поїхало…
А комарі все дужче крильми лопотять. Вечоріє. На співах, було, затягували «Комарики-дзюбрики, кали-на..». Які ще вам «дзюбрики»?! Шуліки!
– Діставай свої запаси.
Я мовчки витяг з-за пазухи добрячий шмат сала.
– Хоч перекусимо. Засвітло. – Володька зачепив зубами гарний кус, – хліб давай!
– Нема.
– Як?! – братуха перестав жувати. – А де?
– Не встиг хапонути. Спішили ж…
Володька невдоволено хмикнув:
– Дурне сало без хліба!
Проте свого кусня дожував. Надсилу, бачу. І мені враз так їсти захотілось, хоч плач! Я навіть спробував сало полизати. Фе-е… Солоне. Тут би хлібчика. Хоч на мізинчик.
– Чом це холодильник… – раптом десь із двору долинув мамин голос. За тією голодною морокою ми й не помітили, як вона пішла з городу. Певно, аби спину розігнути, як говорить баба Настя.
– Ми ж, здається, до холодильника не добралися… – чи то до мене, чи то до себе промовив Володька.
– Поплив, га! От же хлопчики… – знову почули з подвір’я, – і гусенят нема.
– То я, мабуть,