Від якогось Доброзичливця з красивим і струнким почерком місцевий дільничний Сашко Хват став постійно отримувати анонімки, в яких невідомий грамотій майстерно розповідав про зверячу та куркульску сутність діда Григорія. А оскільки Сашко Хват був не дужий тямуха у канцелярській справі і, справді говорячи, ні хріна не знав, що ж він повинен робити з подібними депешами, та й ще тому, що викриваємий доводився йому троюрідним дідом, який частенько пригощав свого онука цілющим зіллям, то подібна документація транзитом пересупроводжувалася у Сашковий відходок. Там вона акуратненько підколювалася на відповідний іржавий цвях. Ось вже дійсно, папір усе стерпе!
Доброзичливець явно був нетутешній, оскільки не знав реальних масштабів місцевої мафії, тобто і не передбачав навіть, що не тільки голова колгоспу, але й усе правління за вагомих підстав покривало дідове захоплення. Крім того, графоман виявився вельми настирливим, і Сашко вже серйозно подумував про те, як не виписувати на наступний рік газети. Навіщо марно тратитись, коли й казенний папір не встигаеш витрачати.
Але раптом незнайомець замовк. Сашко не просто здивувався цьому, він образився до коріння волосся. Все ж таки йому було приємно, коли в черговий раз до нього зверталися на Ви, за ім'ям-побатькові, офіційно та із значенням. Після таких листів Сашко натягував свій міліцейський картуз, поважно ходив по вулиці, як півень закинувши голову, привітався через одного та зверхньо бурмотів: «Ну, ти мені ще поговори», – особливо неввічливим станичникам. Проте Доброзичливець виявився набагато хитрішим та підступнішим, чим це передбачалося. Він не заспокоївся та почав писати вище, аж до самого начальника РВВС Івана Івановича.
Іван Іванович ще малечей знавав діда Григорія. І не просто знавав, а був ним двічі битий лозиною після того, як невдало оба рази поліз у дідов город за малиною. До того ж, друга його теща доводилася племінницею діду Григорію. Іван Іванович будував свої відношення з тещею традиційно, та якщо сюди ще додати дитячі образи, то можна собі уявити ті глибокі почуття, які переповнювали запальне та примхливе серце пильного служаки, коли йому на стіл ліг акуратний лист без зворотньої адреси, але з неспростовними доказами.
Іван Іванович не звик гаятись. Він був навчений вживати заходів і тому попередньо відкашлявшись, а без цього зверхній голос не виходив, він рішуче, хоч і з восьмого разу, накрутив заповітний номерок телефону. Закінчувалася обідня перерва, і тому трубку зняла бабка Лукер'я, яка вже домивала підлогу та збиралася зачиняти сільраду. Час стояв напружений, сінокосний.
Іван Іванович постарався культурно пояснити недбалій бабці, що завтра він сам особисто прибуде з обшуком, щоб Сашко Хват знайшов завчасно понятих, та більш тямущих, та щоб ті були тверезими і що завтра спозаранку вони будуть «в'язати діда Григорія».
Проте річ у нього вийшла незрозуміла, непереконлива, слова підібралися якісь невиразні,