25 Найбільше тих було, що вкруг никали.
А тих найменше, хто в стражданнях ліг,
Але їх зойки голосно лунали.
28 А на піски, я скільки бачить міг,
Повільно йшов дощем вогонь лапатий,
Немов без вітру по нагір’ях сніг.
31 Як Александр, уздрівши, що солдати
В індійській спеці гинуть під вогнем,
Що, впавши з неба, не спішив згасати, —
34 Звелів за кожним стежить пластівцем,
Де б він не ліг, топтать його ногою,
Бо пломінь гасне легше одинцем.
37 Підпалений небесною золою,
Мов з іскри трут, спалахував пісок,
Подвоюючи муки ще й жарою.
40 Не спочиваючи, тривав танок
Злощасних рук, які пекучі плями
Скидали із розжарених кісток.
43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами
Все змив, крім тиску демонів, який
Нас допустити не хотів до брами,
46 Це хто лежить, великий, громіздкий,
Незрушно, блискають лиш очі вперті,
Мов нехтує вогненні язики?»
49 І той помітив, що слова одверті
Про нього я вождеві говорю,
Й гукнув: «Який в житті, такий я в смерті!
52 І хай Юпітер, знову повторю,
Замучить коваля хоч до загину, —
Хай блискавку його востаннє зрю! —
55 Нехай утомить в праці без упину
Усіх в жерлі у Етни вогнянім
Під гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»
58 Як у бою під Флегрою труднім;
Хай б’є мене він з усієї сили, —
Та не здола його звитяжний грім!»
61 Тоді вожай мій, повний гніву й сили, —
Цих слів я в нього не передбачав:
«О Капанею, гонор твій немилий
64 Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав,
Із мук ні одна не переважає
Тієї, що твій сказ тобі послав. —
67 І, втишивши обурення безкрає,
До мене: – Він в числі сімох царів
Брав Фіви, зневажав і зневажає
70 Він Бога і прощення не просив,
Тримаючи себе весь час свободним;
У грудях в нього лиш пиха і гнів.
73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,
Не йди лиш по гарячому піску,
А обминай-но лісом прохолодним».
76 На річку мовчки вийшли ми близьку,
Що з лісу винесла червону воду, —
Цю барву досі згадую жаску, —
79 Як Булікаме витікає з броду
Туди, де воду грішниці беруть,
Так на пісок несла ця річка воду,
82 Собі в камінні прокладавши путь.
І я помислив, а чи не сюдою
Удвох нам треба далі йти, мабуть.
85 «З усього, що ми бачили з тобою
Відколи перейшли той вхід, куди
Усім пройти приречено судьбою,
88 Такої погляд твій не знав води,
Щоб викликала сильне здивування;
Вона вгашає всі вогню сліди», —
91 Так вождь свої закінчив міркування,
І я просив, нехай не відмовля
В поживі, раз моє збудив бажання.
94 «У морі спорожніла є земля, —
Почав він, – що спрадавна Крітом звали,
Коли ще світ наш був як немовля.
97