Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!43
Как же зримо представить себе образ Тараса Шевченко, как воплотить его в нашем искусстве романа, портрета, кино?
Мы дали говорить об этом целому ряду свидетелей, – от четырнадцатилетнего мальчугана и до тридцатипятилетней женщины, и мальчик нарисовал тихого, доброго дядю, а стареющая женщина – пылкого, обаятельного юношу. Какой же свидетель передаёт основное в Шевченко, кто дал самое большое сходство? И какой портрет из обширной иконографии поэта наиболее полно и совершенно выражает это сходство?
Есть один, наименее известный и популярный, – автопортрет периода Аральской экспедиции, где ссыльный Шевченко ещё не стар, с огромной бородой лопатой, с испитым лицом, с пытливым взглядом, – как будто совсем не похожий на обычного, на любимого, на батьку Тараса, на кобзаря. Но зато в этом портрете есть удивительная черта: и во взгляде, и в бороде, и в положении головы что-то напоминает типовой портрет человека эпохи Возрождения, учёного, астронома, мыслителя, мученика. Даже не сходство черт, а скорей сходство исторических стилей. Пройдут десятилетия, огромное наследство Шевченко будет изучено, раскопают, прочтут и пустят в обращение его глубокие мысли об искусстве, о политике, о науке и природе, и это странное сходство «каторжного портрета», как в шутку называл его сам Шевченко, с галереей мужей-борцов, поднявшихся на рубеж своего века и заглянувших в век будущий, – уже не покажется ни натяжкой, ни странностью»44.
Розвиток могутнього таланту Шевченка та його місце в українській громаді середини ХІХ століття
Відомий емігрантський історик І. Лисяк-Рудницький про історичну роль Шевченка
Не оминаймо й того, що пише про видатного українця досить серйозний історик на еміграції Іван Лисяк-Рудницький, обстоюючи, природно свій погляд щодо його історичної ролі: «Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814 – 1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерікалів до соціалістів(?) бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили»45.
«Національна свідомість, – зазначав далі історик, – обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення,