З’явився офіціант.
– Вибачте, пане. Я не знав…
– Нічого, – перебив його Равік. – Принесіть мені другу чарку кальвадосу.
– Другу? – Офіціант глянув на недопиту чарку. – А ви не хочете спершу випити цю?
– Ні. Принесіть мені іншу. – Офіціант узяв чарку й понюхав її.
– Цей кальвадос недобрий?
– Добрий. Просто дайте іншу чарку.
– Зараз, пане.
Я помилився, подумав Равік. Мокра від дощу, запітніла шибка – хіба можна крізь неї щось розглянути як слід? Він пильно вдивлявся у вікно. Стежив, як мисливець із засідки, за кожним перехожим, а в пам’яті сірими, різкими тінями зринали кадри фільму, уривки згадок…
Берлін. Літній вечір 1934 року, будинок гестапо, кров, гола кімната без вікон, різке світло електричних ламп без абажурів, заплямований кров’ю стіл із ремінням, яким прив’язують до стільниці, ясність збудженого після безсонної ночі мозку, який десяток разів гвалтом виривали з непритомиості, занурюючи голову у відро з водою і тримаючи її там, поки не ставало духу, нирки, такі розбиті, що він уже навіть не відчував болю, спотворене страхом і розпачем обличчя Сибіли, два кати в мундирах, що тримають її, – і ще один, який усміхається і люб’язно пояснює, що з нею буде, коли він не признається… Сибіла, яка через три дні начебто повісилась.
З’явився офіціант і поставив чарку на столик.
– Це інший гатунок, пане. Від Дидьє з Кана. Вистояний.
– Добре, добре. Дякую.
Равік випив чарку, потім дістав з кишені пачку сигарет, витяг одну й закурив. Руки в нього й досі тремтіли. Він кинув сірника на підлогу й замовив ще чарку кальвадосу.
Те обличчя, усміхнене обличчя, яке щойно начебто майнуло за вікном, мабуть, привиділося йому. Неможливо, щоб Гааке був у Парижі. Неможливо! Равік відігнав від себе спогади. Безглуздо мордувати себе, коли нічого не можна вдіяти. Він ще дочекається свого часу, коли там усе завалиться й можна буде вернутися додому. А поки що…
Він покликав офіціанта й розрахувався. Але на вулиці й далі пильно приглядався до кожного перехожого.
Равік сидів з Морозовим у «катакомбі».
– Ти не віриш, що то був він? – спитав Морозов.
– Не вірю. Але чисто він. Як викапаний. Або мене вже зраджує пам’ять.
– Шкода, що ти сидів у бістро.
– Шкода.
Морозов трохи помовчав.
– Страшенно воно муляє, правда? – спитав нарешті він.
– Ні. Чому?
– Бо не знаєш напевне.
– Знаю.
Морозов нічого не сказав.
– Примари, – повів далі Равік. – Я гадав, що вже спекався їх.
– Їх ніколи не спекаєшся. В мене вони також були. А надто спочатку. Перші п’ять-шість років. Я ще чекаю на трьох у Росії. Їх було семеро. Чотирьох уже немає живих. Двох із них розстріляли свої