– У вас немає валіз?
– Чому ж… були… там, під стіною. Ще вчора ввечері стояли.
– Ага… господар.
Равік відчинив двері. Прибиральниця з мітлою відскочила назад.
– Матусю, – мовив він, – як на свої роки ви надто цікаві. Покличте господаря.
Прибиральниця почала виправдуватися.
– Слушно, – перебив її Равік. – У ваші роки залишається сама цікавість. А все-таки покличте господаря.
Стара щось пробурмотіла й пішла, виставивши перед собою мітлу.
– Мені дуже прикро, – мовив Равік, – проте іншої ради немає. Вам може здатися, що я нетактовний, та краще владнати все відразу. Так простіше, навіть якщо ви тепер цього не розумієте.
– Я розумію, – відповіла жінка. Равік глянув на неї.
– Розумієте?
– Так.
Зайшов господар з папірцем у руці. Він не постукав у двері.
– Де валізи? – спитав Равік.
– Найперше рахунок. Ось. Спершу оплатіть його.
– Спершу валізи. Поки що ніхто не відмовляється платити. Номер іще не звільнений. І стукайте в двері, коли знов будете заходити. Давайте рахунок і накажіть принести валізи.
Господар люто витріщився на нього.
– Ви отримаєте свої гроші, – сказав Равік.
Господар вийшов, хряснувши дверима.
– У валізах є гроші? – спитав Равік у жінки.
– Я… ні, мабуть, немає.
– Ви знаєте, де вони? В костюмі? Чи їх не було зовсім?!
– Він тримав гроші в гамані.
– А де гаман?
– Під… – Жінка затнулася. – Він звичайно ховав його під подушку.
Равік підвівся. Він обережно підняв подушку разом із головою мерця, витяг з-під неї чорний шкіряний гаман і подав його жінці.
– Візьміть гроші і все, що для вас важливе. Швидко. На сентименти немає часу. Вам треба жити. А гроші на це й призначені. Навіщо їм пліснявіти в поліції?
Хвилину він дивився у вікно. На вулиці водій вантажної машини лаяв візника фургона з городиною, запряженого парою коней. Потужний мотор машини надавав йому почуття переваги. Равік обернувся.
– Все зробили? Так.
– Тепер дайте мені гаман.
Равік засунув його назад під подушку. Гаман став відчутно тонший, ніж був перед тим.
– Сховайте все в торбинку, – сказав він.
Жінка послухалася. Равік узяв рахунок і перебіг його очима.
– Ви вже тут платили за номер?
– Не знаю. Здається, платили.
– Це рахунок за два тижні. Сплатити… – Равік не зразу назвав прізвище. Йому було якось чудно називати небіжчика «паном Рашинським». – Ви завжди вчасно сплачували рахунки?
– Так, завжди. Він часто казав, що… в його становищі важливо завжди вчасно платити за все, що треба.
– Ну й мерзотник цей господар! Де може бути останній сплачений рахунок?
У двері постукали. Равік не зміг приховати посмішки. Коридорний заніс валізи. За ним ішов господар.
– Усі? – запитав Равік у жінки.
– Так.
– Певне, що