100 днів полону, або Позивний «911». Валерій Макеєв. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Валерій Макеєв
Издательство: ""Издательство Фолио""
Серия:
Жанр произведения: Книги о войне
Год издания: 2016
isbn: 978-966-03-7416-4
Скачать книгу
прапорець. Цього разу, переїжджаючи в зону ополченців, я зрозумів, скоріше відчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на переднє сидіння. Під час обшуку авто, один із ополченців істерично відреагував на знахідку. Прибіг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.

      Підійшовши до решіткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченців. За годину на плац прибули і хвацько припаркувалися біля контори заводу (за 150 метрів від нашого підвалу) два автомобілі, із кожного вийшло по 4–5 бійців. Водій одного з авто – бородатий чоловік атлетичної статури – здійняв руки до небес і прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»

      Те, що щось пішло не так, стало очевидним.

      Причину свого затримання я дізнаюся згодом, через сто днів, а тоді я просто думав: «Це війна…»

      Через кілька годин нашого перебування у підвалі волнухинського підприємства мене вивели до військового, якого назвали командиром. Після коротких запитань «Хто? Куди? Навіщо?», віддали чіткий наказ керівнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа…» Надалі лінія нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нікому не показувати, ніде не реєструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках…

      Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.

      До дверей-решітки підходили цілі групи військових − як на екскурсію в зоопарк:

      – Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

      – Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».

      – На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?

      Уже 16 серпня…)

      – Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

      – У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

      – У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!

      – Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

      Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців… Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».

      «Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузіазму сказав