За п’ять футів від мене вона пирхнула:
– Солодове віскі, приправлене м’ятними пігулками! Смакота!
Я почервонів, бо не міг утриматися від збентеження. Це схоже на моє заїкання. Вона лунко засміялася й присіла на краєчок мого стола.
– Ну ж бо, Бене, задовольни мою цікавість, – сказала вона, відверто дивлячись на конверт. – Я мало не луснула від неї, як цей лист надійшов. Я розклеїла б його парою – але електричний чайник зламався.
Доктор Саллі Бенатор працює моєю асистенткою вже два роки, і два роки я в неї закоханий.
Я трохи посунувся, звільняючи для неї місце за столом, і відкрив фотографію.
– Гаразд, – погодився я. – Погляньмо, що ти на ній побачиш і які зробиш висновки.
Вона втиснулася у простір позад мене, і її рука доторкнулася до мого плеча – цей контакт пронизав електричним струмом усе моє тіло. За два роки вона стала сприймати мене, як і діти, – схоже, вона зовсім не помічала горба. Вона поводилася невимушено й природно, і я опрацював точний план – через два роки наші взаємини мають визріти. Я просуватимуся вперед повільно, дуже повільно, щоб не стривожити її, але за цей час я привчу її до думки, що я її коханець і чоловік. Якщо минулі два роки здалися мені дуже довгими, то про два наступні мені навіть думати не хотілося.
Вона нахилилася над столом, дивлячись крізь збільшувальне скло, й була тихою та мовчазною протягом тривалого часу. Віддзеркалене світло падало на її обличчя, й, коли нарешті вона підвела погляд, на ньому був вираз захвату, а зелені очі сяяли.
– Бене, – сказала вона. – О, Бене, я така рада за тебе!
Чомусь її легке сприйняття і відсутність сумніву роздратували мене.
– Ти надто поспішаєш, – сердито кинув я. – Тут може бути з десяток природних пояснень.
– Ні, – вона похитала головою, досі всміхаючись. – Не будь таким обережним. Це воно, Бене, нарешті воно. Ти працював так довго й так довго вірив, тож не бійся тепер. Ти знайшов те, що шукав.
Вона вислизнула з-за стола й швидко підійшла до полиці з книжками під літерою «К». Там стояли дванадцять томів, позначені ім’ям автора «Бенджамін Кейзин». Вона вибрала один і розгорнула його на форзаці.
– «Офір», – прочитала вона. – Автор доктор Бенджамін Кейзин. «Дослідження доісторичної золотодобувної цивілізації в Центральній Африці з окремим аналізом фактів, що мають стосунок до міста Зімбабве і до стародавніх легенд про загублене місто Калахарі». – Вона з усмішкою підійшла до мене. – Ти це читав? – запитала вона. – Надзвичайно цікава книжка.
– Існує певний шанс, Сал. Я згоден, він існує. Але…
– Де лежить ця місцевість? – урвала мене вона. – Там, де сконцентровані запаси мінералів, як ти й передбачав?
Я кивнув головою.
– Так, у золотому поясі. Але не виключено, що це звичайне невеличке село, не більше за Ланґбелі