– Ми маємо п’ять днів, – сказав я, відвертаючи тему розмови від сипучих пісків, і він охоче підтримав мене.
Минуло ще з півгодини, перш ніж він згадав про Саллі.
– А що ти скажеш про свою асистентку? Оту забіякувату особу? Як її звуть?
Я йому сказав.
– Ти з нею трахаєшся? – запитав він.
Це було сказано так природно, так недбало, що протягом якоїсь миті я не збагнув, що саме він сказав. Потім відчув, як мій погляд застилає червоний гнів, відчув, як кров шугнула у скроні й нагріла горло та обличчя. Думаю, я міг би тоді його вбити, але натомість я збрехав хрипким, тремтячим голосом:
– Ні.
– То й гаразд, – схвалив мене він. – Вона надто дика. Сподіваюся, вона не зіпсує нашу експедицію.
Даремно я не сказав йому тоді правду, але вона надто дорогоцінна й ламка, щоб зіпсувати її словами, а надто тими словами, які він обрав. Потім момент минув, і я сидів тремтячи, а він весело говорив про ті п’ять днів, які чекають нас попереду.
Поки ми летіли, хмари згущувалися під нами, перетворюючись на брудну сіру ковдру, що розстелилася в усіх напрямках аж до обрію. Ми перетнули кордон між Південно-Африканською Республікою та незалежною африканською державою Ботсвана. Коли ми зробили посадку в Ґабороне, стеля хмар опустилася до тисячі футів. Попри запевняння Лорена в тому, що ми швидко знову підіймемося в повітря, нас зустріла депутація вищих чиновників уряду, які запросили нас поїсти та випити в приватній їдальні аеропорту. Гаряча липка погода, напружені білі обличчя людей, що з жадібною нетерплячістю промовляють до людей із лискучими й напруженими чорними обличчями – й усі спливають потом у гарячих, просякнутих потом випарах і в густих спіралях сигарного та сигаретного диму.
Минуло ще три години, поки реактивний «лір» лише з чотирма пасажирами пробився крізь пелену хмар і вирвався під високе й яскраве сонячне світло.
– Лихо та й годі, – сказав Лорен. – Дорого обійшовся нам цей урочистий прийом. Той чорний виродок Нґелане за виявлену нам честь підняв ціну на ще двадцять тисяч. Мені, звісно, довелося погодитися. Він міг зірвати всю справу, а вона має пройти через міністерство.
Лорен полетів на північ, тримаючи на колінах мапу, а хронометр у руці. Його очі ковзали від компаса до вказівника швидкості, а звідти до годинника.
– Окей, Бене. Ти краще дозволь Роджеру сісти за управління літаком. Ми опустимося в цю кашу й спробуємо коротко оглянути місцевість.
Лорен і пілот Роджер ван Девентер сиділи за панелями управління, Сал і я стояли за ними в дверях кабіни, коли наш літак ковзав униз до землі, пробиваючись крізь брудну хмару. Клапті хмар пролетіли повз наші вікна, а потім несподівано сонце зникло, й ми поринули в густий