Война на три буквы. Екатерина Сергацкова. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Екатерина Сергацкова
Издательство: ""Издательство Фолио""
Серия:
Жанр произведения: История
Год издания: 2015
isbn: 978-966-03-7168-2
Скачать книгу
архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.

      Окремий «філіал» Майдану – захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.

      Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя – наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».

      Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:

      – Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!

      Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.

      – Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?

      Здається, він і сам собі не дуже вірить – але про Крим кажуть багато майданівців.

      Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:

      – Ми недовольні.

      Мы их тут охраняем. А они…

      – Бросьте пару гривен для охраны, – каже маленька жінка років тридцяти. – Или сигареты.

      Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона – з Донеччини, він – із Херсонщини.

      Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» – «Героям слава!»

      На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.

      – Эх, сюда бы еще картошки нанизать, – каже інший.

      Той, що смажить сало, сміється.

      Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік – збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.

      – Вам что, переночевать негде? – запитала жінка, коли я засидівся.

      – Человеку просто интересно, – каже жінці її хлопець, і до мене: – Вы извините ее.

      – Да, я из Донецкой, – розповідає жінка. – Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

      Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.

      – Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

      – Ты что? – шиплять на неї чоловіки. – Не подставляй нас!

      – А чего они?

      Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.

      – Вы извините меня.

      Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.

      Засланий козачок

      Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:

      – Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.

      Нарешті, показавши паспорт