Він здригнувся, його погляд, який відразу став колючим, зустрівся з її усміхненими очима. Маленький і страшний, з віспинами, що раптом стали значно помітнішими, він свердлив її маленькими чорними очима.
– Віро Олександрівно, я більше не бажаю мати дітей і просив би вас подібні речі узгоджувати з нами, – він говорив тихо, крізь зуби, перейшовши на «ви», що свідчило про граничне роздратування.
Вона перестала посміхатися. Злякано втупилася в нього:
– Як це? – запитання вирвалося з горла, губи майже не ворушилися.
– Не ставте ідіотських запитань! Я давав вам ті американські пігулки, що запобігають вагітності, ви користувалися ними? – в його голосі була крига.
– Так, – вона опустила очі. – Забула випити всього кілька разів. Але що ж тепер робити?
– Ви зробите аборт…
– Йосипе, коханий мій, товаришу Сталін! Парткоми лікарень забороняють лікарям робити аборти без серйозних показань.
– Для вас буде зроблено виняток.
– Аборти небезпечні.
– Моя колишня дружина свого часу зробила десять абортів! І не померла! І з вами нічого не станеться!
Вона опустила ноги на підлогу, машинально потяглася до пляшки з вином, що стояла на приліжковій тумбі, налила в бокал до половини і швидко випила. Кілька секунд беззвучно ворушила губами. Нарешті наважилася. Не підводячи на нього очей, ледь чутно сказала:
– Йосипе, я не буду вбивати цю дитину. Можеш робити, що завгодно, – вона притисла руки до серця, потім спробувала обійняти його за плечі. Але він відштовхнув її. Підвівся:
– Ніхто не сміє заперечувати Сталіну! – прошипів крізь зуби, дивлячись повз неї. – Ми говоримо, товаришко Давидова, вам це один раз. І більше повторювати не будемо. Вам зрозуміло?
Він сів на диван, вибив люльку в попільницю. Зламав не дві, а чотири цигарки «Герцеговина Флор», бо розсипав половину тютюну на підлогу. Нервово чиркнув сірником, зламав і сірник. Чиркнув другим. Дивився на неї знизу вгору, і жовті язики полум’я злостиво виблискували в його очах. Сірник погас, і він кинув його на підлогу. Вона взяла пляшку, піднесла до губ і зробила великий ковток, ще один, ще… Кілька крапель стекло по підборіддю. Витерла їх тильним боком долоні. Сталін вирвав пляшку в неї з рук, але схопив хворою рукою і не втримав. Пляшка впала на підлогу і забулькала. Він коротко розмахнувся й іншою рукою дав їй лункого ляпаса. Голова смикнулася. Обличчя вмить стало блідим. Сталін іще раз запитав з погрозою:
– То вам тепер усе зрозуміло? – голос звучав холодно і жорстко.
– Так, товаришу Сталін, – стримуючи ридання, відповіла Віра Давидова і забилася в куток дивана, обхопивши руками коліна. Її очі намагалися знайти на його обличчі хоч тінь співчуття, але дарма. Його обличчя було кам’яним.
Вона, жінка, в яку були закохані мільйони чоловіків у СРСР, для Сталіна значила не більше, ніж перша-ліпша посудомийка. І зараз Віра Давидова не сумнівалася, що знаходиться