Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати. Кшиштоф Зануссі

ця тема також не піддається. Спостерігаючи за життям, ми неозброєним оком бачимо, що чимало людських доль здаються невдалими (вертаюся до мотиву «стоптаних капців»). Чи вони й справді невдалі? В якому розумінні? Якщо, наприклад, послатися на суб’єктивні оцінки, на тих багатьох людей, що невдоволені своїм життям, то ми опинимося на слизькому. Що, коли ці люди помиляються? Називають своє життя невдалим, тоді як кращим воно бути й не могло, бо не було на те підстав… Може, їхні очікування були зависокими? Які очікування? Від себе чи від долі? Той, хто думає, що йому належалося щось, чого він не отримав, має рацію чи помиляється? Хто його впевнив, буцімто йому щось належиться?… А про себе самого що можна сказати? Про очікування від самого себе? Якщо хтось дістав у ґенетичний спадок короткі ноги та присадкувату фігуру, а хотів би бути високим і струнким, то співчувати йому важко, бо, врешті-решт, ця його забаганка геть необґрунтована. А той, хто народився недужим і кволим, чи має право все життя плекати образу на світ (чи пак на Творця, якщо в Нього вірує)? Чи можливо зійтися на тому, що кожен із нас народжується з певним потенціалом можливостей – фізичних і духовних, інтелектуальних, емоційних тощо? Кожна людина по-своєму озброєна для життя, і, щоб оцінювати свою зреалізованість (чи незреалізованість) тверезо, мусить усвідомити, що рівень її досягнень співвідноситься з її можливостями. Щоб зрозуміти, багато ти досяг чи мало, зваж на те, яким ти народжений.

      Є негарне прислів’я: «як на горбатого ти ще прямий». Ще жорстокіший жарт оповідає в одному зі своїх фільмів Вуді Аллен. До психотерапевта (психотерапевти – улюблені персонажі Аллена) приходить пацієнт і скаржиться, що страждає на комплекс меншовартості. Психотерапевт, провівши з ним цілу серію вдумливих розмов, нарешті каже: «Маю для вас добру новину. Ви не маєте комплексу меншовартості. Ви й справді гірший за інших». Люди, що не вдовольняються своїм життям, бо хотіли б мати інше, – просто нерозумні, й мені навіть важко їм співчувати. Тут пригадується ще один анекдот – про арабського шейха, що сидить сумний у своєму гаремі, в колі дружин-красунь. «Про що ти мрієш? – запитує його одна з них. – У твоєму гаремі є жінки на будь-який смак, красуні, яких тільки породила земля». А сумний шейх відказує: «Я мрію про який-небудь інший гарем!». Важко співчувати шейхові й важко допомогти комусь, хто не вміє точно сформулювати своїх бажань.

      В оцінці самого себе можна припуститися двох протилежних помилок: можна себе переоцінити або недооцінити. Якщо ми, неправильно оцінивши себе, поставимо поперечину зависоко, то страждатимемо, коли нам не вдасться її доскочити; але коли наша поперечина занизька, це теж прикро – адже відомо, що ми могли б стрибнути й вище. Вже з цього протиставлення двох хибних оцінок випливає проста мудрість: для того, щоб жити, людина потребує правди. Правди про себе саму і про світ, у якому випало жити. Хто не шукає правди, той програє. Всієї правди не відкриє ніхто, але навіть побіжному погляду видно, що одні ближче підійшли до правди про себе, інші лишаються на віддалі. І