Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.
Листопадовий здвиг
Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу Польський національний комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія (ввійшли 23 наші посли до Державної ради у Відні) проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї[128]. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада[129].
Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету обговорювали у будинку «Просвіти» та Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям[130]. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської ліквідаційної комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.
Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський – сотник легіону Українських січових стрільців, який прибув до Львова 29 жовтня, підвищений до отамана і призначений командувачем українськими військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином