Дичина була знатна, але неїстівна, і я дуже шкодував, що ми витратили даремно три заряди. Але Ксурі сказав, що він поживиться дечим від убитого лева, і, коли ми повернулися на баркас, попросив у мене сокиру. «Для чого тобі сокира?» – запитав я. – «Відрубати йому голову», – відповів він. Однак, голову відрубати він не зміг, а відрубав тільки лапу, яку й притягнув із собою. Вона була величезного розміру.
Тут мені спало на думку, що, можливо, нам знадобиться шкура лева, і я вирішив зняти її. Ми вирушили з Ксурі на роботу, але я не знав, як за неї взятися. Ксурі виявився набагато вправнішим за мене. Ця робота зайняла у нас цілий день. Нарешті шкура була знята; ми розтягнули її на даху нашої каютки; днів через два сонце просушило її, і згодом вона служила мені як постіль.
Після цієї зупинки ми ще днів десять-дванадцять продовжували тримати курс на південь, намагаючись якомога економніше витрачати наш запас провізії, що починав швидко зменшуватися, і сходячи на берег тільки по прісну воду. Я хотів дійти до гирла Гамбії чи Сенегалу або взагалі до якоїсь стоянки, неподалік від Зеленого мису, бо сподівався зустріти тут якесь європейське судно; я знав: якщо я його не зустріну, мені залишиться тільки або пуститися на пошуки островів, або загинути тут серед негрів. Мені було відомо, що всі європейські судна, куди б вони не прямували – чи до берегів Гвінеї, до Бразилії, чи в Ост-Індію – проходять повз Зелений мис або островів з цією ж назвою; словом, я поставив свою долю на цю карту, розуміючи, що або зустріну європейське судно, або загину.
Отже, ще днів десять я продовжував здійснювати свій намір. Тут я став помічати, що узбережжя населене: у двох-трьох місцях ми бачили на березі людей, які, в свою чергу, дивилися на нас. Ми могли також розрізнити, що вони були чорні, як смола, і голі. Одного разу я хотів, було, зійти до них на берег, але Ксурі, мій мудрий порадник, сказав: «Не йди, не йди».
Проте я став тримати ближче до берега, щоб можна було вступити з ними в розмову. Вони, очевидно, зрозуміли мій намір і довго бігли вздовж берега за нашим баркасом. Я помітив, що вони були не озброєні, крім одного, який тримав у руці довгу тонку палицю. Ксурі сказав мені, що це спис і що дикуни метають списи дуже далеко й досить влучно; тому я тримався на деякій відстані від них і в міру свого вміння подавав їм знаки, намагаючись, головним чином, дати зрозуміти, що ми потребуємо їжі. Вони, у свою чергу, стали робити мені знаки, щоб я зупинив свій човен і що вони принесуть нам їстівного. Щойно я спустив вітрило і ліг у дрейф, двоє чорношкірих побігли кудись углиб країни і через півгодини (а то й менше) принесли два шматки в'яленого м'яса і трохи зерна якогось місцевого злаку. Ми не знали, що це було за м'ясо і що за зерно, проте виявили повну готовність прийняти і те й інше. Але тут постало нове питання: як отримати все це? Ми не наважувалися зійти на берег, боячись дикунів, а вони, в свою чергу, боялися нас аніскільки не менше. Нарешті вони придумали вихід із цього утруднення,