– Я так розумію, зараз ти тут також у справі? – першим спитав Гаврило.
Вони поглянули один на одного, погляди їх перетнулися.
– Чорні щось придумали, – мовив майор. – Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.
Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмірковуючи. Були знайомі вже з тисячу літ і навчилися розуміти один одного з півслова.
– Я не дивуюся: нова система росте і кріпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаємо кожен день. Скільки так ще буде тривати, чи довго ми протримаємося? – мовив Гаврило, але його співбесідник не мав часу відповідати на риторичні запитання.
– Чорні надто сильні, їх надто багато, вони в кожному кабінеті. Скоро ті виродки захочуть все. Все. Треба нарешті ставити питання руба! Мусимо зробити ставку…
Гаврило навіть слухати того не хотів, перервав Михайла на півслові:
– Запам’ятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завдання – тримати рівновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкі…
– Були й сильні поміж ними, сам знаєш. Чорні довго чекати не будуть: невдовзі почнеться. Ми не вистоїмо – сам бачиш, які хмари лізуть. Нам треба вириватися з того кола, інакше кінець наш близько. Мусить бути чоловік, що проведе нас крізь пітьму!
Знову мовчанка-задума.
– Як ми його впізнаємо?
– Має сам до нас прийти. Так було сказано.
І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.
– Не знаю, – завагався Гаврило. – Я людям ніколи не вірив. Вони Христа розіп’яли…
Розділ 3
Марія
Наш дім був спроектований і зведений руками мого чоловіка. Іван у мене – інженер-будівельник, підприємець, майстер на всі руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованій квартирі, багато працювали, але потроху стали на ноги, і перед тим, як на світ мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переїхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…
Отож, я називаюсь Марія, живу в Городку, маю роботу, сім’ю, є актором аматорського драматичного гуртка. Ніколи зірок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у свої двадцять п’ять мала від життя все те, що хотіла. Для мене завжди найголовнішим була моя сім’я, хоча тоді я іще цілком і не усвідомлювала усієї глибини цих слів, навіть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловіка і дитину. Це знання прийшло трохи пізніше…
Я зайшла до хати, зачинила за собою двері, роззулася і звичним рухом кинула ключі на тумбочку.
– Чому ніхто не йде зустрічати маму? – гукнула я з коридору в надії, що зараз вибіжить Івасик і кинеться мені на руки. Та його не було, і в хаті панувала підозріла тиша.
Мій чоловік Іван сидів за своїм комп’ютером у кімнаті, працював. Я дуже любила спостерігати за ним у такі моменти: був зосереджений на своїй роботі так, що не зауважував більше нічого навкруги себе. У моїй уяві відразу чогось повставав Франків Каменяр, який лупає гранітну скалу, чи великий Прометей, що несе