– А так… Не зайці вони. Може, чортенята які, хіба я знаю? Тільки, буває, часом вночі світиться щось в долині. Сам бачив те світіння. Воно було у вигляді півкулі завбільшки з добрий курінь. Я став як вкопаний, очам не вірив. Думаю, підійду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно – ну як от від хати до хвіртки… а дійти не годен. І не віддаляється ніби, й на місці стоїть, а все ж не дійдеш до нього. Плюнув я та й подався своєю дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся – пропало те світло.
– Що ж воно могло бути?
– Може, то дрібнолюдки або чеберяйчики скарби свої проти місяця сушать, – Каленик хитро всміхнувся.
Я сів на камінець, закурив і став чекати. Всенька долина була всіяна малими й великими камінцями, де-не-де височіли й здоровенні упівзросту, а то й у зріст людський брили. Вони замшіли, взялися повійкою, з тріщин стирчали ріденькі борідки трави. Місцина, як для зайців, не дуже підходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, і якщо заєць сидить непорушно, його годі запримітити, хіба, йдучи, просто сполохати. Я підважив ногою величенький камінець, і він покотився вниз, пригинаючи обабіч себе стебла папороті. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, підскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, і завмирали десь у глибині долини в кущах шипшини й глоду. Тоді підважив ломакою цілу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи менші камінці, і вже їх ціла компанія мчала вниз, аж папороть зашипіла розлючено.
І тоді я побачив його. Він вискочив з трави, пірнув, знову вискочив і так стрибками помчав перед очима. Я прицілився й вистрілив. Але схибив. Заєць утік. Тут же з’явився інший і, так само високо підстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущів. Я вистрілив удруге. На цей раз заєць більше не вистрибнув. Я з радісним вигуком побіг до того місця, де помітив його востаннє. Мені не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплі крові на камінні. Але самого зайця не було. Трохи далі – знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись із живучості цього зайця, адже він мусив стратити досить багато крові, якщо так щедро позначив мені дорогу.
Висока колюча стіна розквітлого терну перепинила шлях, там у гущині губилися, мабуть, останні сліди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподіванки – заєць сидів у кущах і дивився на мене, дивився з такою люттю в очах, наче то був не заєць, а роздратований пес. На мить я завмер у нерішучості, та заєць не тікав, і я став гарячково обдумувати ситуацію. В ті кущі не пролізу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, влучила у задню ногу, вона вся червона, а довкола ціла калюжа. Це неймовірно – у зайця не буває стільки крові. Я згадав, що сліди, які він лишав по собі, були теж надто насичені, кров виднілася і на стеблах папороті, а тут – і на гілках та листі.
Мене пройняв незрозумілий страх, може, через цей лютий погляд, який розпинав і четвертував, погляд, якого я не здатний був витримати, і одвів очі. Намагаючись не робити різких рухів і не шуміти, дав гілкам зійтися докупи, а тоді хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрівся із цими ненавидячими