Вікна застиглого часу. Юрий Винничук

не було, у червні вони обсідали кожен листочок, кожну галузочку і ліниво перебирали лапками та ворушили вусиками. Коли по них сягала чиясь рука, жучки навіть не чинили спроби тікати, і щойно опинившись у пальцях, починали розпачливо бити ніжками, здивовано крутити голівками і напружувати свої довгі тугі тільця. Та все намарне, їх чекала завше однакова доля – опасти у слоїк, де вже десятки їхніх кумплів гарячково копошилися, лізли кудись у різні боки, спинаючись на гладеньке скло, спихаючи одне одного, і хіба що роздратовано похрумкувати крильцями. З тої хвилі вони вже не втихомирювалися до самої смерти, вже ніколи до них не повертався той солодкий сомнамбулічний стан мрійливої дрімоти на листочку ясена, залитого сонячним сяйвом, золотий саркофаг оливи ставав їхнім останнім притулком. Там вже вони, ув’язнені в густий тягучий плин, поволі знемагали і, впокорено склавши лапки на грудях, випускали крізь марлю мікроскопічні праведні душі в свій жучиний рай.

      А ще бабуся скидала жучків до бутля, пересипаючи кожен шар цукром. Бутель, зав’язаний марлею, морився на підвіконні, вбираючи радісне тепло. Коли він наповнювався, і цукор набирав рожевого відтінку, бабуся заливала його до половини оцтом, а решту – спиртом. Бутель продовжував засмоктувати в себе світло, поки суміш не темніла до кольору смаженого цукру. Все, що мало осісти, осідало на дно, а рідина поволі випрозорювалася і вигравала в променях сонця. Але то вже була не просто рідина, а засіб від ревматизму.

      Коли приходили пацієнти, бабуся поїла їх з ложки тією жуківкою, а самих жучків прикладала до болючого місця. Пацієнт кривився, і золотаві краплі стікали з кутиків уст.

      Під бабусиними пальцями жучки, висотані спиртом, лускали і розсипалися, пальці їх розтирали по тілу, доки не лишалося іно саме зеленаве лискуче порохно, але й воно небавом зникало, а бабуня тим часом шепотіла щось таємниче і мудре. Цей шепіт змушував завмирати й тривожно вслухатися, мовби це стосувалося і мене. Дивовижні заклинання, мов сріберний серпанок, закутували мене і пеленали, і я підкорявся їхній чарівливій дії, линучи в уяві лісами й лугами, ріками і ярами до моря-океану, до острова Буяна, де дуб зеленим гіллям хитає, де зміїна цариця Лага усі болячки на себе приймає.

      Тарганів бабуся розкладала на бритванці і кілька днів сушила то в братрурі, то над плитою. Потім кришила туди розпечені каштани, листя любистку, березові бруньки, а вкінці все це так само засипала до бутля і заливала теплою водою. За кілька днів вода робилася яскраво-червоною і густою, мов сироп, але водночас і прозорою. За цим трунком найбільше питали дівчата і молоді жінки.

      З тарганами був більший клопіт, оскільки мешкали ми на маленькій вуличці, обсадженій маленькими будиночками, а таргани зазвичай селилися в багатоквартирних кам’яницях, заселених нашими визволителями, котрі привезли тарганів із собою. Раніше їх у наших краях ніхто не бачив, але відразу по війні таргани хутко завоювали нові терени. Недурно й дід мій називав їх москалями, а як я вже пізніше довідався, то так їх називали по всій Европі. Якщо якась нерозважна