Цукати готували заздалегідь. Шкуринки цитрусових, нарізані соломкою, кубики кабачків, гарбузів і баклажанів, засмажені в цукрі й підсушені, зберігали в слоїках. І то, власне, був найбільший скарб мого дитинства, скарб, яким я завше марив. Але трагедія мого дитинства полягала в тому, що цукати замикали в креденсі під ключ разом з горілками, винами, коньяками, ромами, лікерами і, звісно ж, бакаліями. Ключ мала тільки мама, а берегла вона своє багатство не лише від мене, а й від татуня, бо він – щира душа – міг би пригостити якоюсь заморською плящиною першого-ліпшого пацієнта.
Та, виділяючи цукати для торта, мама не ставила перед нами їх цілими слоїками, а йно по кілька з кожного виду. Її невитончений торгівельний смак протестував проти того, аби ми й з цукатів майстрували якісь картинки, бо ж тоді неодмінно з’являлися б обтинки, але дідусь завше був на моєму боці і переконував маму, що цукатів замало. Можете собі уявити, яким розкішним був викладений на торті напис «Христос ся рождає!»
Зразу ж у хвилю своєї появи печиво замикали в креденсі. Особливо це стосувалося коржів, які чекали свого часу, коли їх перемастять і оздоблять, а що пекли все це впродовж кількох днів, то запахи, які долинали звідти, не давали мені спокою. Тому найбільшою моєю мрією було відшукати казкового ключа й відімкнути креденса, і я справді намагався знайти його, але пошуки мої були марні. Тоді я вдався до хитрощів.
Задня стінка креденса була з фанери, прибита маленькими цвяшками, а що креденс стояв не упритул до стіни, а впирався в плінтус, то залишалася цілком пристойна щілина між фанерою і стіною. Одного разу, коли дідусь і бабуся подалися разом на базар і лишили мене самого, я підважив фанеру, просунув руку і намацав вергуни. Одного за другим я порятував їх від того мороку, в якому вони гибіли, і видобув на світ Божий, сховавши під своїм ліжком. Наступного дня, ставлячи в креденс чергового пляцка, мама зауважила, що вергунів малувато, і вчинила алярм. Сімейна нарада одноголосно визначила, що причиною тут миші, тато з дідом відразу заходилися ставити полапки. Причому тато свої, а дідо свої. Справа в тому, що дідусь майстрував полапки сам, але тато чомусь їм не довіряв і ставив куповані в магазині. І ті, і ті полапки справлялися із завданням цілком добре, але мисливці ніколи не могли дійти згоди, котра ліпша.
Та як на те мишей на ту пору в нас у хаті не водилося, і я почав гарячково роздумувати, як врятувати