Полярна ніч. Вагіф Султанли

шию гнідого, заплакав, як дитина, потім поцілував коня в морду, в очі, погладив спину, гриву.

      Старий подумав, що гнідий щасливий і безтурботний, не втручається у справи мирські, опустивши голову, живе собі бездумно. Світ перевернеться, а йому все дарма. І, гладячи кінську гриву, подивився він на біліючу в місячну ніч дорогу. Ніби боявся, що вона закінчиться. Він і сам не розумів, як раптом з'явився цей страх, увійшов в кров і мозок його. Дороги тяглися, тяглися і танули в темряві. Всякий раз, дивлячись на ці дороги, старий згадував свої дитинство і юність. Йому здавалося, що дорога нагадує життя людське. У світі є багато речей, яким немає кінця. Є й дороги нескінченні. Нехай і не зустрічав старий такої дороги, але уявити собі не міг. А доріг, що мають кінець, знав він безліч. Ось і кінець біліючої зараз в темряві дороги добре був йому відомий. Він знав, що дорога ця закінчується біля кладовища за селом. І ночами уві сні він побоювався такого закінчення білої дороги.

      На ранок Назір-кіши не зміг піднятися з ліжка і три дні після цього пролежав на одному боці. Рівно три дні старий горів у лихоманці. Ніби багаття розпалили у нього всередині. Його мучили плутані сни. Прокидаючись, бачив він Зяріш біля ліжка. І кожен раз погляд його ковзав по обличчю її, волоссю і зупинявся на очах. Очі Зяріш були сумні, звузились від горя, втомились від очікування. Дивлячись в очі Зяріш, зустрічаючись з її сумним поглядом, він чомусь почувався винним.