Олександра Панасівна погукала дітей, і Володимир здригнувся. Голос був різкий, трохи гортанний, і називав він одне, друге й п’яте ймення. Володимир мимохіть підійшов до вікна і побачив у срібних сутінках високу й худу постать – до неї збігалися звідусіль діти: одне, друге, п’яте. Оточили матір і закричали, замахали руками. Олександра Панасівна обійняла за плечі старших і повела їх до хати, решта посунула за нею, а найменше, п’ятирічне, спинилось у дверях, озирнулося на світ, від якого ховалися, й заплеснуло за собою двері.
Дивився на той дім, так густо заселений дітьми, були в ньому відчинені вікна, і в них мигали дитячі голівки і вилітали раз по раз високі, дзвінкі голоси.
Не витримав свого затворництва, вийняв з речового мішка кілька банок тушковини, загорнув у газету й вийшов надвір. Зустрів його тут тихий легіт, заворушив каштановим листям, і впав під ноги недозрілий каштан. Так само впав під ноги недозрілий каштан і Галі, яка впорала хатню роботу і мовчки сиділа з бабою та сином на ганку.
– Мені здається, коли я помру, – сказала спокійно стара, – буде такий-от вечір й отака тиша стоятиме навдокіл.
– У нас завжди така тиша! – засміялася Галя. – I не треба, мабуть, бабцю, забивати собі голову думками про смерть…
– Сиджу цілими годинами сама, – мовила стара. – Скільки думок налазить у голову!..
– Про що ж ви таке думаєте? – дзвінко запитався Хлопець.
– Я, дитино, думаю про все, – сказала стара й завмерла на мить, погасивши погляд. Сиділа темна й маленька, одне око їй сльозилося, рот трохи відслонився, показуючи пеньки зубів, і Хлопцеві здалося, що вона мусить знати бозна-скільки таємниць, оця його прабаба.
Ходила навколо ворухка і справді нерушена тиша, а в ній сюрчав один тільки цвіркунець. Це засіяло раптом Галину душу печаллю, такою ж чистою, як цей вечір, і голубою, як смужка на овиді. Підняла каштановий плід і почала сколупувати з нього шкурку. Всередині були світлі зерна, поклала їх на долоню й задивилася.
– Дай мені! – попросив Хлопець.
Віддала йому зерна, і він підкинув їх угору.
Тоді обізвалося з десяток цвіркунів, начебто й чекали того Хлопцевого сигналу, – засюрчали й заспівали.
– А мені часом здається, – сказала Галя, – що світ кінчається на цих горбах…
Хлопець присвиснув, йому уявилося, що здалеку, з тремкого і ще прозорого сутінку, проступила клубеняста постать в убранні мандрованця. Повернулася до нього й усміхнулася, змахнула палицею й поманила рукою.
Стара мовчала. Була темна й важка, сіра й нерушна. Лице її закам’яніло,