I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.
– Швидко прийшла! – глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.
– Бо за своїм, – одрiзала та.
– Пiдожди ж, поки пообiдаю, – не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.
Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись – видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово – i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…
Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми – i знову похилиться…
Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
– Пiдожди, поки покурю, – уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
– А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усмiхаючись.
Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили – вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.
– Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.
– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.
– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.
– Грошей, – кажеш, – немає, – обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!
– Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? – одказала Прiська.
– А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.
– Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.
– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.
– Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати – не тiї б заспiвала.
– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.
Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.
Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.
– Так як же,