У 1994 році ми з Гунченком стали депутатами Дзержинської районної ради у Харкові. У ті часи депутатська недоторканність поширювалась навіть на представницькі органи найнижчого рівня. Для силовиків, що промишляли дрібним рекетом, моя депутатська «корочка» була серйозним аргументом: «Ну чого ж ви одразу не попередили»…
Не становили ми особливого інтересу для кримінального світу. Харків, де почала виходити «Теленеделя», ніколи не був бандитським містом – усіма справами в ньому заправляла міліція. Зіштовхнутися з бандитами довелося, коли ми почали експансію в Київ, Дніпропетровськ, Одесу, Крим.
У ситуації фактичного розпаду держави кримінальний світ узяв на себе функції паралельної юстиції. Можливо, щоправда, слово «паралельної» тут зайве, бо ніякої іншої не було – принаймні у сфері комерційного права. Першою і часто фінальною інстанцією бандитського правосуддя була «стрілка». Сторонами такого процесу були позивач, відповідач (бізнесмен, звинувачуваний у несплаті боргу або шахрайстві) та дві озброєні до зубів команди підтримки. Нас, на щастя, ця чаша оминула.
У кожному місті ми відкривали окрему компанію, іноді з місцевими партнерами. Кожний такий підрозділ був сам по собі надто маленьким, щоб ним зацікавилися бандитські угруповання. Взяті разом наші регіональні філії складалися у серйозний бізнес, але локальним угрупованням було до нас не дотягтися.
Last but not lеаst. Ми скрупульозно дотримувалися правил комерційної гігієни: не брали участі у приватизації, ні в кого нічого не забирали, акуратно сплачували борги.
В середині 1990-х в Україні складалися базові інститути Третьої республіки. Восени 1994-го з трирічним запізненням відбулася лібералізація цін. 1996-го Рада прийняла нову Конституцію, яка надала великі повноваження президентові, але зберегла за парламентом набагато більше влади, ніж ніж у сусідній президентській республіці – Росії. Після запровадження національної валюти вдалося придушити інфляцію: у 1997 році споживчі ціни зросли лише на 10 %. У результаті масової приватизації частка приватного сектора в економіці зросла з 15 % у 1993-му до 55 % у 1997 році. Відступила на задній план загроза сепаратизму, що підігрівався у Криму російськими реваншистами.
Цими успіхами Україна багато в чому зобов’язана своєму другому президенту Леонідові Кучмі. Я познайомився з ним у 1994 році, під час його президентської кампанії. У Харкові за неї відповідав Володимир Гриньов – професор, доктор наук. У роки перебудови він став одним з лідерів демократичних сил в Україні і продовжував грати цю роль в перші роки незалежності. Влітку 1994-го він приїхав до нас у офіс –