Дилогія. Серед темної ночі. Борис Грінченко

казані; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» – «Ну, вилазь!» – Тоді до хахла: «Хахол!» – «Шшчо-о?» – «Ну, сіді іщо! Вот тібє за хахлацький язик – у пеклі сиди!»

      Всі знову реготалися, а писарка навіть кричала тоненько:

      – Ах, прелість! Ах, прелість!

      Вона служила в панів за покоївку і там навчилася так кричати.

      Потім повернулися в хату, і пили чай, і знову весело гомоніли…

      Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.

      В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, сім'я саме вечеряла.

      – Бач, от де й наш приблуда! – озвавсь, ласкаво сміючися, батько. – Де це ввесь день швендяв?

      От, хіба в його нема тут добрих людей, знайомих! – І Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився; а тоді був у писаря, і як добре його там приймано… Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають; інші мовчали.

      – Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! – припрохувала мати.

      – Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечері не хочеться.

      Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він добре живе та як добре бути писарем.

      – Та воно добре, – озвався Зінько, – та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то… он і цей такий, що примів би – дві шкури з тебе драв би.

      – Ну, це, братуха, пустяк дело, – одказав Роман, – на то щука в морі, штоб карась не дрімал. Кажен з свово ремесла можить сібє бариш брать.

      – Нехай і бариш, та не здирство, – озвався батько, – а то цей був такий харпак, що сіряк на хребті не держався, а тепер уже бач у які достатки з тих баришів убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: він тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.

      – А какоє мине вніманіє до людей? – одказав Роман, здвигнувши плечима. – У нас своя кунпанія. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.

      Забрав одежу і пішов спати в клуню. Умощуючись на соломі, згадав, які високі й м'які подушки, квітчастою ковдрою застелені, він у писаря бачив. І йому стало заздро, і схотілося такої саме гарної світлиці, м'яких подушок, доброї страви з горілкою і червонощокої жінки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тій хаті… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такі…мужики! І по правді врядник та писар з мужиків сміються, бо вони живуть так, зовсім «без понятія, как настоящая необразованная животная». Хіба ж він може так жити? Коли ж він тепер зовсім інший чоловік став.