– Домно, стій, тобі кажу, – лунав над стихлою після страшної грози землею його красивий високий голос, але Домна й не думала слухатись чоловіка. Вона припустила ще швидше, та якоїсь миті не втрималась на ногах, посковзнулась, голосно зойкнула, замахала руками, мов велика наполохана птаха, й покотилася з гори до такої жаданої річки.
– Домно!
Голосним відлунням пролетів над селом крик Назара, й, неначе відгукнулися на крик той, затремтіли худенькі тільця дітей. Настуня заплакала, притиснувшись ще ближче до Катерини, а Андрійко раптом рвонувся прудко й горошиною покотивсь слизькою стежкою слідком за батьком. Притуливши до себе Настуню, Катерина широко розкритими очима спостерігала, як Назар скидає з себе геть мокру сорочку й кидається в бурхливе плесо Кагамлички, туди, куди за хвилину до того впала Домна, й неспокійні хвилі покривають його з головою.
– Матір Божа, Царице Небесна, – шепотіла Катерина тиху молитву, лагідно пестячи чорні намоклі коси Настуні, – спаси рабу Божу Домну, пожалуй діточок її, не полишай сиротами.
Нарешті по якихось хвилях, що вдалися[3] Катерині найдовшими в житті, біля берега з’явився Назар. На руках у нього лежала непритомна, поникла Домна.
Настуня вирвалася з рук Катерини.
– Мамо! Матусю!
Вона ластівочкою злетіла вниз, майже не торкаючись босими ніжками землі, а Катерина з острахом дивилась на те, як Назар несе свою дружину. Чорна довга коса Домни хвостала чоловіка по штанях, а руки звисали донизу, мов у неживої.
Бориси, чимале мальовниче село, розкинулось своїми білими хатами-мазанками на невеликому пагорбі, під яким сіро-блакитною стрічкою протікала річка та стежка, що вела від річки до села, йшла різко вгору. Катерина, тамуючи дух, спостерігала, як важко підіймається Назар із Домною на руках, як його міцні ноги ковзаються в рідкій багнюці, з’їжджають назад, але він уперто пнеться наверх, і маленькі рученята дітей чимдуж підтримують його. А дощ вже майже вщух, і лиш подеколи легкі дрібні краплі торкалися лиця. Гроза гарчала вже десь із боку Дніпра, відходячи від Борисів та забираючи з собою низькі темно-сірі хмари, спалахуючи на заході яскравими блискавицями.
– Жива? – тихо з острахом запитала Катерина, коли Назар урешті подолав непокірливий відрізок стежки й наблизився до неї.
Він похмуро поглянув на неї та ледь помітно хитнув головою:
– Жива.
Із мовчазною вдячністю Пречистій Катерина перехрестилась, поглянувши на бліде, аж посиніле лице Домни, на якому різко чорними ниточками виділялися брови та густі вії.
– До баби Лаврінівни збігай, – схриплим від хвилювання голосом попрохав Назар Катерину й нетвердою ходою попрямував додому, тримаючи міцно свою дорогоцінну ношу, а Андрійко з Настунею бігли поряд, розбризкуючи маленькими ніжками багнюку навкруги