– Але ж, кажуть, котрийсь тут із ваших у поліцайчуках ходить?
При світлі каганчика в Софійки на губі з'являється вольова, войовнича риска:
– Той мовчатиме. Хлопці йому пригрозили, щоб німий був, бо інакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут один такий: никав, вивідував… Наші приліпили йому прізвисько: Піп Гапон…
– Де ж він тенор?
– Був, та нема. Ви не бійтесь.
– Наче й не з полохливого десятка, однак…
– Знаю!
– І справа ж не тільки в моїй особі…
– Розумію і це. Перед усіма небезпеками ви тепер ніби наш повпред…
– О, яка атестація!..
– Так от, і не хвилюйтесь, товаришу повпред… – І під щокою дівчини трепече смішок, хоч губенята міцно студені.
Одначе для більшої довіри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповість. Поліцайчук, про якого він питає, справді в природі існує, час від часу навідується в Синій Гай. Як ходили до школи, в однім класі був із Софійкою, і хто б міг подумати, що аж так він знікчемніє під цю лиху годину? Але ж має тепер життячко: від-коли ту поліцайську ганчірку на руку начепив, у вічнім перебуває страху, ні на день не сходить з нього переляк, в очах завжди бігає сполоханість… Тітки плюються, мати кляне: «Чого ти встряв? Хто тебе відмивати буде?» Ні, безчестя само в собі кару несе… А як після склянки самогону розвезе його, тоді цей Ваші-наші[2] навіть сльозу каятьби перед дівчатами пустить: «Знаю, продав душу чортам, прийдуть ваші-наші – повісять, а за що? Я ж і зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дівчата, з чимось криєтесь від мене, та ж, бачите, мовчу. Німий як риба! Невже за таку поведінку ваші-наші потім хоч трохи не збавлять мені гріха? Ви за мене посвідчите, дорогесенькі?»
Софійка, розповідаючи, смішно імітує того шепелявого продайдушу.
– А це якось беру воду, а він де взявсь і з-за спини «Дозволь, я поможу тобі, Софійко…» І так скривився жалібно…
– Може, він просто не байдужий до вас?
– Та пробував підбивати клина, поганець. – І Софійка, не бажаючи поширюватись про це, запропонувала: – Вам і сьогодні щось почитати?
Буває, вона вечорами читає льотчикові при вогнику блимавки когось із поетів, а коли він, знеможений, задрімне, ще й після того біля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькі, фронтові чи, може, що довоєнні. А вранці потім запитає:
– По-якому то ви говорили вві сні?
– Невже говорив?
– Якась мова зовсім не знайома.
– Чи не бенгальська? – всміхнеться льотчик.
– У вас і таку вивчали?
Усім хутірцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибігла аж у поле, де вітерець так і струже, бігли б і бігли, але тут їм сказано було вернутись, бо ж невідомо, яка цей повоз чекає дорога, може, доведеться правити навіть за Дніпро, доки знайдуть своєму підбитому соколові