– Гукніть же, гукніть кого-небудь!
Схаменувшись, солдат позадкував від окопчика, шурхнув у соняшники, – услід йому вони якусь хвилю ще похитували золотими лобами.
Кривавий, жевріючий день був, сліпучий полудень.
Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватості душило її: нащо народила? Нащо в таке содомище пускає життя? Хотіла б, у світ квітів щоб він явився, у світ запахущий, трояндовий, а світ, куди воно вдерлося, її мале, зустрічає його смородом, вибухами, шаленінням смерті… Мабуть, це недобра прикмета, що дитя в окопі народжене? І що перша людина, яку побачило немовля, постала у крові[1].
А боєць все ж не забув там, видно, погукати. Бо Шпачиха, – це була вона, найгаласливіша на всю Зачіплянку осоіба, яка в ці дні тільки й торочила всім про свою полохливість, ойкала та зойкала при кожному гуркоті, – тепер, накульгуючи, пригинцем бігла через огороди серед снарядного свисту, розчавлені помідори чвіркали їй з-під босих ніг, чорні бабині підошви обпікалися на розкиданих всюди гарячих гільзах[2].
Прибігла і заходилась коло породіллі.
– Парубок! – вигукнула, радуючись. – Готуй крижмо, та з тонесенького полотна!. Колись, як виросте, може, він цій Шпачисі хоч чарку піднесе. За те, що бабувала. Що пуп зав'язала серед такого страхіття!..
Так з'явився на світ ще один Баглай, нащадок металургів.
Оцей самий, що тепер на баглаївському родинному ліжку не вміщається. Під мікроскопом недавно показував матері пилюжинку, невидиму простим оком пилюжинку заводських димів. Глянула мати: ой леле! Каменюка, брила!
– В ній менше двох мікронів, – посміхнувся син. – Таких пилинок безліч, разом вони – хмара… Оцим дихаємо, мамо, таке вдихаємо… Жити серед розкішної природи, на березі однієї з найкрасивіших річок планети і все життя дихати рудним пилом та газом… це нормально, мамо? Легенями фільтрувати – нормально?
– Нормально буде, як повітря очистите, щоб стало таке, як було.
– От-от, саме цього, мамо, й прагнуть кращі уми Зачіплянки…
Здружився Микола з Олексою-механіком, захоплюють на цілий день материн стіл, розкладають