Рябина. Іван Франко

Видно було, і кождий те чув, що нарід, котрий має таке селянство, не загиб і не може загинути».

      Олекса. Видите, а від нас нікого там не було.

      Василь. Господи, якби-то чоловік хоч раз перед смертю був на такім вічі! Та то певно, що мусить душа радуватися.

      Митро (читає). «А що особливо радувало і підносило кождого, так се те, що були тут і як браття віталися наші люди з різних, хоч і найдальших, закутків нашого краю. Гуцули від Жаб його і подоляки від Гусятина. Лемки в сірих гунях по-сусідськи розмовляли з покутянами з-над Пруту, що красувалися в своїх мальовничих строях».

      Феся. А що то таке «мальовничих»? То ніби в мальованках, чи що?

      Сміх.

      Митро. Ото вигадала! Таже там бабів не було, а самі хлопи.

      Олекса. То значить, Фесуню, що на тих покутянах убрання такі гарні, що хоч їх зараз малюй!

      Феся. Який жаль, що жінок і дівчат на такі паради не пускають.

      Інша дівчина. Та може би, вони нічого й не розуміли?

      Феся. Агій! Не розуміли! Та чень же, там по-турецьки не говорять. Можуть хлопи розуміти, то чому ж би й жінки не могли?

      Митро (читає). «Особливо цікаво нам було побачити кілька пань і кілька сільських жінок, що, приїхавши зі своїми чоловіками, з великою цікавістю прислухувалися нарадам віча».

      Феся. От тобі й на! За вовка помовка, а вовк тут. Значить, і жінки там були? А я гадала, що їх би там не пустили.

      Олекса. Віче на те й називається всенародним, що всякий нарід, чоловічий і жіночий, може там прийти, і слухати, і говорити.

      Феся. І говорити? Господи! Та се вже справді якийсь новий світ настає, коли й жінок до чоловічої ради допускають!

      Василь. Го-го, Фесуню! Ще колись до того дійде, що й жінки і дівчата самі своє віче скличуть.

      Феся. А тоді, будь певний, що таких, як ти, на своє віче не допустимо.

      Василь. То зле, Фесуню! Таким, як я, ви повинні би ще заплатити, щоби прийшли на ваше віче, розрушали вас, щоб ви мали на кім свої язички острити.

      Парубки. Ха-ха-ха! Правда, правда!

      Митрою (читає). «Треба було бачити і чути, з якою увагою прислухувалися всі виводам бесідників, з яким одушевленням підхапували кожде мітке і правдиве слово, як совісно шанували свободу слова, вислухуючи терпливо таких бесідників, з котрих виводами годі було згодитися…»