Таня – це моя мама, і татко хоче, щоб тітка Павлина сама їй сказала про мене. Однак тітка не збирається чекати на маму:
– Передай їй привіт, бо мені ніколи. До побачення на кораблі!
Тітка зникла, екран погас. Татко все ще стоїть, перетравлюючи почуте. Потім рішуче махає рукою:
– Пішли, космонавте!.. Та не стрибай, ще побачимо, що заспіває наша мама.
Маму застали в передпокої – над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсіньких ніжках і всі свої шість рук тримав складеними на широкому металевому животі: він завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавіш, то в інший запрограмовувала Джека на весь день.
– Привіт, Джек! – сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.
Джек одразу ж повернув до мене циліндричну голівку з величезними, як блюдця, очима – фотоелементи в них так і заблискотіли. Всередині в нього щось загуло, затріщало, пролунав тонкий голосок:
– Привіт, Вітю! Сподіваюся, ти спав добре?
Він завжди цікавився моїм спанням. Може, тому, що сам ніколи не спав.
– Дякую, добре. Ти знаєш, що мені снилося?
– Ви можете хоч трохи помовчати? – запитала мама з досадою. – Джек, я для кого стараюся?
Ми обоє замовкли, тільки Джек став то зсувати, то розсувати свої телескопічні ноги: він робив це навмисне, аби мене розсмішити. Та й важко було не розсміятися, дивлячись, як Джек то піднімається під самісіньку стелю, то опускається аж до підлоги. Я тримався, тримався і врешті не витримав.
– Ні, ви таки неможливі!
Мама доклацала перфокартку, ввела її в покірно підставлений Джеком бік. Він одразу ж метнувся на кухню: готувати сніданок.
– Ну, – сказала мама, дивлячись на мене і татка, – чим я зобов’язана такому високому візиту?
І тут татко випалив:
– Ти знаєш, Таню, Вітя полетить з нами!
Мама скільки років прожила з татком, а й досі не може спокійно сприймати його звички все одразу випалювати. І цього разу в неї аж очі побільшали:
– Куди полетить?
– На Венеру.
– Ти думаєш, що говориш? – Обличчя мамине відразу взялося червоними плямами. – Брати дитину на ту жахливу планету!
– Я не дитина!..
– Замовкни хоч ти!.. Ти знаєш, що там на нас чекає? – Це знову до татка.
– Нічого страшного…
– Але ж ти сам казав, що його не можна брати в жодному разі! Ти ж сам запропонував одвезти його до Павлини!
– Тітка Павлина теж летить на Венеру! – знову втрутився я. – І бере мене в свою експедицію!
– Вітю, помовч! – Це вже татко. – Або вийди, будь ласка!.. Так, Павлина теж летить на Венеру. І це вона порадила взяти Вітю а собою…
Що відповіла татові мама, я не розібрав: зачинилися двері. Я стояв за дверима, як на голках, а по той бік все лунали голоси: татків і мамин. Врешті двері одчинилися і повз мене пройшла мама прямо на кухню. А потім з’явився й татко:
– Пішли снідати, венеріанин!
І по тому, як він усміхнувся, я зрозумів, що