Корови й не гадали виминати вулиці, а йшли в саму середину між дівчат. Настав великий крик і сміхи, усе розбрелось. Дід Андрій сидів із сусідом Панасом на призьбі. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
– Цього року, мабуть, урожай буде, – каже Панас.
– Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
– Ходив я сьогодні вранці в царину, – аж душа радіє, таке все повиростало.
– Щоб хоч сарани не було…
– От і не говори! Хай свята Покрова заступить, – сказав Панас і перехрестився…
– Та я цього не бажаю, але всяко буває…
В цій хвилині надбіг гурток малих хлопців, що гнались за дівчатами ровесницями та вигукували, сміючись…
– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
– Не викликуй чорта з пекла! – гукнув дід Андрій.
Та хлопці на це не зважали, а ганяли далі. Один хлопець піймав Ганю за плече та так сіпнув, що дівчина впала на землю. В цій хвилині прискочив до нього Павлусь і схопив за в’язи.
– Як ти смієш? Це моя сестра…
Цей обернувся і вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусів противник був старший і дужчий. Він ухопив Павлуся півперек і тиснув цупко руками. Оба червоні, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили їх інші і придивлялися, хто кого переможе, хоч усім здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь підніс вгору свого противника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю.
Тому стало соромно і лежачи ще, він став Павлуся бити кулаками…
– Гов! Півні! – гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих… – Досить з вас, обидва ви славні козаки будете…
Хлопців наче б водою обілляв…
– Не зачіпай Гані, – говорив Павлусь, – ніхто не сміє її торкнути, а то поб’ю…
– Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке «не чіпай мене»…
– Павлусю, ходи сюди! – закликав дід Андрій…
– Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, він це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…
І всі стали розходитися до дому. Тепер залунала пісня по цілому селі між хатами. Нікому не хотілося розставатись із таким напрочуд гарним українським вечором…
Гомін почав стихати. Де-не-де мекала вівця. Від степу долітали гомони дикої птиці. Дід Андрій, повечерявши з сім’єю, сидів ще довгенько на призьбі, покурюючи люльку. Він поглядав на зорі, міркуючи, яка буде погода. Надходив час сінокосів, людям треба було погоди.
Відтак зняв шапку і почав півголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрішній неспокій, наче б чогось тривожився. Відмовляючи акафиста, якого знав на пам’ять, він пішов поглянути, чи вартовий біля воріт не спить.
Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею біля воріт, муркотячи якусь пісню під носом.
– Співаєш,