– Та ми вчимося, що можемо, – оправдувався Петро.
– Сину мій, я ж тобі докорів не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школі, вчителі вас хвалять, а я вас остерігаю, щоб ті похвали вас не попсували. Чим більше вас хвалять, тим більше ви повинні працювати, ось що хотів я вам, любі діти, сказати. Про вас знає і його милість, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ – вітчина наша. За ті три речі не жаль життя покласти. Наша церква і народ у небезпеці. Латинство і ляхи вдираються тими щілинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви – сіль землі сія, як ваші батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрібну, хліборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.
Хлопці слухали о. Дем'яна, мов якої проповіді, побожно, і кожне слово западало глибоко в їхні молоді душі.
– Чим ти, Петре, хочеш бути?
– Божа воля, я ще не знаю. Тільки що зачав вчитися.
– А коли б ти так… при божій помочі скінчив нашу Острозьку школу?
– Як мені старші порадять.
– Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них більше досвіду. А ти, Марку?
– Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумці.
– І ви ніколи не посварилися між собою, як це між хлопцями буває?
– Хіба як дітьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, відколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.
О. Дем'ян розпитував їх з цікавості, чи вони собі рідня. Тоді Марко оповів історію Петра, яку ми вже знаємо.
– Діти мої, – говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхні голови. – Господь вас залучив, вибрав ваші душі для себе ще в лоні ваших матерів, – не розлучайтесь душею ніколи, бо цього вам не вільно робити. «Я же Бог сочита, человек да не розлучаєть!» Побратимство – свята річ.
О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горіхів та пряників, поцілував у голову та відправив ласкаво. Вертали не в такім настрої, як сюди йшли.
– Що ти, Петре, на це скажеш? – питає Марко.
– Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усі на нас очі звертають.
– Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усі на нас закричать, хоч під землю ховайся.
– Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.
Для Острога був зразу призначений один Онуфріївський ярмарок. Відтак король для великих заслуг князів Острозьких визначив ще два: Миколаївський і Йорданський. У ті часи ярмарки дуже важні були. Без того ні один город не міг існувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися – з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижні, і немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу і корм