ВІГІЛІЇ XLIV
Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.
На площі тиші довшає пузир.
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не бруківка, а бруски озер.
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.
По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що – на той бік – за обол.
ВІҐІЛІЇ XLV
Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тиші стигне в сновиганні.
Ще не набрали почуття розгону,
Світ видимий ще розмовля на миґах.
Є гірші від поразок перемоги,
І світла найчорніші перегини.
Над дійсністю – димок від кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межі, на всю тональність кондор
Відлічує у присмерку секунди
(Годинник, що без гир і коліщат).
Буття? Чи кинений на полі бою щит?
ВІҐІЛІЇ XLVI
Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
На дні краплини – існування днище.
Що, як поліп, в поцейбік наросло.
Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.
Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —
Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.
ВІҐІЛІЇ XLVII
На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.
На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.
В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.
В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.
ВІҐІЛІЇ XLVIII
Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаїлось. Тільки місяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.
У проминального все дужче апетит —
На вічне, хоч і гине від ядухи.
Дві зірки, що – як рушники – з-під