невимовне добре, – несподівано для самого себе уголос вимовив Стецько, перехиляючи чергового питуна, й зауважив нагло, як йому на душі такий спокій залягає, така радість і доброта, ніби він уже й справді в раю, де нема місця ні на прикрощі, ні на сумування. Хто б подумав, що з професором Кавою настільки все просто! От і вчений нібито, а як же гарно з ним! І випити вміє, не зневажаючи Стецька за цю слабість (що це слабість, та ще й досить величенька – очевидна річ, – Стецько ніколи не робив із неї цноти, однак мусить же чоловік мати якусь слабість!), і взагалі, яка ж він задушевна людина! Запросив Стецька й гуторить з ним, як з рівним, ніби вони удвох найближчі друзі, та що там друзі, рідні брати ледве чи так розуміються, як вони тепер! – аж незбагненне, чому в таборі теревені гонять, наче професор Кава дивак.
