Що заважає їм, близнючкам, ділитися правдою, відвертістю, таємницями, переживаннями? Нехай із старшою Софією велика різниця у віці… А вони ж… Лія з Мією… такі схожі… Чому такі віддалені?…
Не мала відповіді Лія. Певно, змалку так повелося: дівчата не відкривалися перед однокласницями, вчителями, а отже, і вдома трималися відчужено, тим паче, що вчителями були їхні найрідніші.
– Тепер вигідно кимось прикидатися або когось із себе вдавати, тільки б не бути собою, – продовжила Лія. – Бо як дозволиш собі бути собою, то, знай, що наречуть тебе несучасним, старомодним, дивним, відлюдьком, ще як-небудь, – Лія позагинала на лівиці пальці. – Не приймуть за свого. Бо мода тепер у награності й штучності. Важливо кимось здаватися, а не бути. Головне – важність, а не справжність, подача, а не суть. Тепер вірять словам, а не вчинкам, картинці, а не змістові, – глибоко видихнула.
– Ти перебільшуєш, – на диво, Мія не перевела тему на щось незначуще, а спробувала сестрі заперечити.
– Не думаю, – вела своє близнючка. – Але я, ластівко, так само не знаю ні себе, ні своїх сестер, – Лія допіру й собі засоромилася. – Позорисько-посміховисько, як ти кажеш.
Мія змовчала.
– От скажи, тобі цікаво, про що я кожного вечора думаю, за що переживаю, чого, буває, плачу, про що мрію? – пильно вдивилася в очі сестрі і спрожогу відвела погляд. – Хто я у свої двадцять сім? Ти знаєш? Не знаєш. Бо я сама себе не знаю, – стенула плечима. – Ми загубилися, ластівко, досі живемо в минулому… Вважаємо себе такими, якими вважали нас дід і баба, думаємо про себе так, як думали про нас вони… Ніякий вітер змін не відвідав наш хутір і наш дім…
Сестра не мала що сказати, тож далі слухала дивну сповідь Лії.
– Постійно згадуємо дитинство, навіть коли не хочемо цього, воно волочиться за нами з усіма своїми звичками й правилами, як цеп із припоном колись за дідовим конем… Нам здається, що дід досі за нами дивиться, що крок ліворуч, крок праворуч – розстріл! Поводимося, ніби він тут, поруч, ніби обов’язково про все дізнається, й не оминути нам покарання навіть за якісь найменші провини чи помилки…
– Це ти так живеш, люба моя бестіє, – зауважила Мія.
– А ти – ні? – усміхнулася Лія сестрі.
– Ні, – виказала свою впевненість молодша на сорок хвилин сестра.
– Добре, що саме так ти думаєш, – відповіла загадкою на те Лія. – Ми навіть помилятися розучилися, – додала. – Кожнісінького разу ловимо себе на думці: а що сказав би про це дід? А що би він подумав? Чи не нашкодили б ми цим бабі Усті?
– Просто… дід же був авторитетом для нас…
– …бо іншого не мали, – вразила Лія сестру черговою відвертістю.
– Що ти хочеш цим сказати? – зацікавлено спитала Мія. Вона ще не дозволяла собі думати про предків як сестра.
Але Лія сестрі не відповіла прямо на запитання. Мовила ніби рівно, спокійно, але й упевнено:
– Ми