Його неня не дуже тим переймається, неню більше хвилює те, що син на тяжкій роботі. Вона просить його бути обережним, добре їсти і тепло зодягатися, бо на будівництві небезпечна робота і холодні вітри. Сіроманець запевняє неню, що тут ніякої небезпеки, він кладе цеглу, як клав її і в Кривому Розі, тільки за більші гроші – вистачає і на житло, і на харчі та одяг. Аж тут неня його приголомшує. «Я знаю, синку, що тобі там скрутно, – схлипує вона. – Голодно й холодно. Але ти не їдь додому, бо тобі вже третя повістка прийшла з військкомату».
– Як ти думаєш? – запитав мене тоді Сіроманець. – За це можуть судити?
– За що?
– За те, що не з’явився до військкомату. За дезертирство.
– У нашій державі все можливе, – сказав я. – Але ти не переживай. Ми, азовці, не дозволимо. Ми їх усіх поставимо на місце.
Помовчавши, я додав:
– Ми їх раком поставимо.
– Я не переживаю, – зітхнув Сіроманець. – Я про інше.
– Про що?
– Батько, мабуть, здогадується. Дзвоню якось, а він питає: «Ну що, синку, багато вже цеглин поклав?» Я не лічив, кажу. «І правильно робиш, – каже він. – Не лічи». От старий лис! Думаєш, він скаже нені?
– Ні, – заспокоїв я Сіроманця. – Він же твій батько.
Йому, видно, сподобалася така відповідь, бо, трохи помовчавши, Сіроманець сказав:
– Маю до тебе велике прохання. Ти ж мій земляк…
– Кажи.
– Якщо раптом… Якщо зі мною щось станеться, ти колись зайдеш до моїх і попросиш від мого імені пробачення. Обіцяєш?
– Обіцяю, – сказав я. – Тільки не те, що ти думаєш.
– А що?
– Я зайду до них і скажу, що на тебе, вайла дурного, впала з верхотури цеглина.
– Дякую, – сказав Сіроманець і засміявся своїм приглушеним смішком: х-га-га.
Він мене зрозумів.
Я знаю, чому саме ця розмова пригадалася мені після того, як мінометне стрільно вибухнуло біля стайні. Бо за хвилину до того Сіроманець пропонував розпочати зачистку саме звідти, але Єгер сказав, що ні, спершу підемо до будинку. І як тільки вони сховались у проймі дверей, я, тримаючи автомат напоготові, заглянув за причілок і раптом угледів те диво. Угледів оголену постать, що всією собою кликала мене до себе. Та я ще не встиг намилуватися нею, як на тому місці, куди пропонував іти Сіроманець, гахнула міна. Гримнула з такою силою, що мені здалося, наче вона розірвалася в моєму правому вусі, а коли в повітрі засвистіло ще одне стрільно, я умить опинився біля красуні і припав до її теплого лона. Притулився до теплого каменя, бо це була справжнісінька скіфська баба. Тієї ж миті вона здригнулася