Ворошиловград. Сергій Жадан

тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфу, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать: хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.

      Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.

      – Що ти тут робиш? – запитав я замість привітання.

      – А ти? – вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.

      – Тебе шукав.

      – Ага, розповідай, – вона дивилась холодно й недовірливо.

      – Привіт, – простягнув їй руку.

      Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, ніж дружньо.

      – Так що ти тут робиш?

      – Пахмутову шукаю.

      – Кого? – не зрозумів я.

      – Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.

      – Повернеться. Собаки – вони мудрі.

      – Та вона стара зовсім, – занепокоєно сказала Катя. – У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.

      – Так прив’яжи її. Щоби вона не тікала.

      – Давай я тебе прив’яжу, – розізлилась Катя. – Щоби ти не тікав.

      – Ну все, все, – примирливо мовив я.

      Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.

      – Пахмутова! – кричала вона в порожні поля. – Пахмутоваааа!

      І тут з’явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам – річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2. Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав. А Катя враз зашепотіла:

      – Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.

      – Хто? – не зрозумів я.

      – Кукурудзяники.

      – Це що – їхня авіація?

      – Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.

      – Та ладно, – я спробував підвестись.

      Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:

      – Лежи, я сказала!

      Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й