Це була одна з найулюбленіших розваг компанії Магдиних братів, у якій вона досконало грала роль живця. Вони навчили її зупиняти чоловіка поглядом і зваблювати, наче гейша, непомітними рухами. І все заради шикарної вечері або чудового мордобою – траплялося й таке, але рідко. Заможні чоловіки охочіше воліли вивертати гаманці, ніж підставляти себе під кулаки «покривджених» братів.
Одного разу на цей гачок уловився й майбутній їхній приятель Гогенцоллерн, але тоді все пішло інакше. Хоч як Магда намагалася спровокувати його на нечемні дії, цей юнак у військовому строї поводився з підкресленою повагою. Коли брати вже не витримали й підійшли, щоб поговорити, він сказав їм весело:
– Хлопці, друзі мене попередили, як ви спритно ошукуєте приїжджих. Наслухався про вас від полковника Сосницького. Пам’ятаєте його? Але це не означає, що я не хочу випити з вами. Запрошую всю компанію!
Він устав, клацнув підборами й назвався:
– Барон фон Штаубе. Генрих.
Завдяки Гогенцоллерну – таке прізвисько дав новому товаришеві Марек – життя братів Свідзинських значно поліпшилося. Барон грошей не шкодував. Його кишеня могла витримати будь-яку розвагу. Уже за два тижні Генриха відрекомендували батькам як друга й таємного Магдиного залицяльника.
Батькові барон не сподобався, бо товстий та кволий, але мати була в захваті: титули мали над нею магічну силу.
Барон регулярно носив квіти і пані, і панні Свідзинським. Брати поїхали до Кракова – учитися далі, а він усю зиму систематично навідував лікареву родину.
На Різдво весела компанія зібралась у повному складі. І з’явився в ній ще один…
III
Магда прокидається щаслива і ще крізь сон чує любий батьків голос, затаєно сердитий, у якому обурення ховається за природною чемністю:
– Вельмишановний пане, тут звань немає. Вибачте, я на військових званнях не розуміюся. Тут усі – хворі. У хвороби ні генералів, ані лордів немає. Черга, панове!
Любий татусю! Твій голос лунає в коридорі – й у світі все гаразд.
На нічному столику звечора стоїть розкішний дорогий букет. Унадився до їхньої оселі братів приятель. З ласкавого матусиного дозволу всю зиму чи не щовечора просиджував у них. Магда ховалася від його залицянь за грою на піаніно. Ніяких почуттів, крім роздратування, він не викликав. Бундючний та огрядний як на військового, теж «вельмишановний» – барон! Він завжди дивився на Магду масними очима, але нічого розумного не встиг сказати за той час, що його пробавив тут. І брати, здається, вже почали нудити його компанією, але чемність… О, чемність – це в Свідзинських у крові. Проте, крім чемності, є ще на світі й трохи хитрості. Коли Генрих, мабуть, бажаючи побути наодинці з дівчиною, запрошував її до кав’ярні, то щоразу чув:
– Ні, я готуюся до іспиту. Вступаю в консерваторію.
І Магда демонстративно сідала до інструмента.
Матуся ставила перед фон Штаубе блюдо з пирогом або печивом і розважала гостя бесідою. Іноді він грав із батьком у карти чи шахи.