Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.
«Помиляєшся, хлопче», – подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.
Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…
Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса вродлива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?
Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен дібрати.
Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.
– Гей, ти, – гукнув я йому і, коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.
Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.
– Ану поставте сумку.
Слухняно поставив.
– Зігніть-но руку в лікті.
Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м’язів тканина його картатої сорочки на рукаві.
– Добре, – сказав я, відвертаючись.
А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.
Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я гадав, що ось зараз його очі наллються люттю і він мене зітре в порошок. Або навіть викине у вікно.
Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок колишній мій однокласник і колишній десантник- «афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.
– Тепер бери сумку і йди.
Дивно, але він виявився напрочуд слухняним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд начеб сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.
Але я думав, здається, про море, безкрає море – чи то життя, чи відчуттів, чи ще чогось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…
І тут я почув музику. Вона звучала то голосніше, то стишуючись.
«Звідки ж вона звучить?» – подумав я і зрозумів, що нізвідки.
Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не зміг прогнати цих нав’язливих звуків. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливішу дівчину інституту. Хоч, може, найвродливішою