Тощо. Іван Драч

дяді, ой, льолю!»

      І простягло рученята замурзані

      До побитого сонця, до сонечка,

      І рота солдатиків, гей, муштрованих,

      Дивилася на Сибір, на схід сонечка.

      І стер Кармалюк свою першу сльозу,

      Першу сльозу на сто першім ударі.

      І тільки замурзаний хлопчик кричав:

      «Мамо, я хочу льолю червону,

                                    ой мамо, хочу!»

      Реквієм Павлові Тичині

      Закочувалось за вечірній пруг

      Тичинине золотооке сонце…

      Він ще не знав про це,

                      а вже Вона ходила

      Навшпиньках по його кімнаті-хаті,

      І до книжок принюхувалась ласо,

      І вже косу поставила на покуті,

      Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям…

      Він ще не знав про це,

                      а вже Вона читала

      На душу ніжнотонну, сонцетканну

      І мітила йому кіссям в міжбрів’я,

      Аж тамувала віддих, щоб не схибити…

      Закочувалось за вечірній пруг

      Тичинине золотооке сонце,

      Він ще не знав про це,

                      і він співав, як дихав,

      І пісня била з джерела гіркого,

      І пахла бджолами із довбаного вулія,

      Древлянською пергою, ярим воском

      Та сизим прахом звергнутих століть —

      Не атомними сурмами безодні.

      Поет співав глибинно, старовинно

      Бояновими сивими вустами:

      «Були люде невірнії,

      Вони в Бога не вірили,

      А вірили у цмочище,

      У лютеє у зміїще».

      І думалось мені, коли він ще не знав,

      А може, знав, та про знання не відав

      Й собі самому, то мені гадалось:

      Чому такий він ніжно-безборонний?

      Чому завжди, на вулиці зустрівши,

      Так хочеться його під руку взяти

      І провести, щоб навіть лист каштана

      Не впав на його тишу золоту